О.В.Климов "На берегах шести річок" Ч2. Розділ Підставки
............ «У 1963 році на території колгоспу нараховувалось 509 індивідуальних господарств із загальною кількістю населення 1671 жителів. Всього працездатних, які приймали участь у колгоспному виробництві - 484 особи. Кількість робітників, службовців та інтелігенції - 181 особа. У 1963 році у колгоспі було 17 тракторів, 4 зернових комбайни, 3 бурякозбиральних комбайни, 3 кукурудзозбиральних комбайни, 11 автомашин. У колгоспі працювало 5 агрономів, 3 зоотехніки, 42 механізатори: трактористи, водії та комбайнери.
У 1969 році був побудований тракторний табір, магазин у селі Слобідка. За 1969 рік по колгоспу "Великий Жовтень" було вироблено на 100 га сільськогосподарських угідь 441 ц. молока, 68 ц. м'яса. Надоєно молока на 1 корову 2555 л.
У 1976 році колгосп "Великий Жовтень" об'єднали з колгоспом імені Леніна села Синівка. Центр колгоспу перемістився в Синівку. Село Підставки набуло другорядного значення. За цей період (з 1976 по 1984 рр.) в селі майже нічого не будували. Підставки занепадали і ледве не стали неперспективними»............
Коли в січні 1967 року , я залишив господарство, головою колгоспу був обраний Микола Павлович Коваль, мій заступник, секретар партійної організації, агроном. Його кандидатуру підтримував райком партії. Робота партійної організації колгоспу райкомом оцінювалася, як одна із кращих. Коваль мав великий досвід господарської роботи. Місцевий.
М.П.Коваль
Голова колгоспу 1967-1970 рр.
Ми жили дружньо. На свята зустрічалися сім’ями. Микола Павлович був добрим помічником, порадником, ми часто з ним радилися з різних питань. Він був хорошим господарником, добрим сім’янином, люблячим батьком. Умів писати статті до газет, працював раніше у редакції Синівської районної газети, знав людей. Знав господарство. Умів показати зроблене, що теж важливо. Дружина його Надія Іванівна працювала вчителем молодших класів, вимоглива, грамотна, добра і розумна жінка. Навчала старшого мого сина Валерія від першого до четвертого класу. Микола Павлович і Надія Іванівна були за віком набагато старші від мене і дружини, але це нам не заважало спілкуватися на різні теми. Дружина вчилася у неї примудростям господарювання. На окремі свята збиралися на запрошення до Ковалів у гості.
На фото зліва на право : В.І Коваль, М.П. Коваль, Н.І. Коваль, Р.О.Климова, Г.П.Мельник, Н.І. Коваль, О.М.Мельник, Г.С.Троценко, М.В.Троценко. Фото автора.
Непогані у мене були відносини зі спеціалістами господарства. Можливо забулося, але принаймі я не пам’ятаю якихось серйозних конфліктів з ними. Якщо з окремими бригадирами були, то це пам’ятаю.
Спеціалісти в колгоспі були грамотні, здібні. Агрономом колгоспу був Василь Антонович Близнюк, принциповий, вимогливий. З досвідом роботи бригадира. Умів розумно планувати роботу тракторного парку. Зоотехніком працював Гаркавенко Микола Матвійович, людина закохана в свою роботу. Головним ветлікарем Михайло Іванович Яковенко, колгоспний степендіат, випускник Харківського інституту. Головним інженером був Микола Павлович Боровик. Він закінчив інститут, грамотний інженер, який пізніше був обраний секретарем партійної організації колгоспу. Його дружина Ніна Микитівна працювала головним економістом. Вона була ініціатором багатьох нововведень, на той час прогресивних. Велика її заслуга в тому , що колгосп один з перших в районі перейшов на грошову оплату праці. Вона була одним із кращих економістів у районі. Відповідальний участок роботи, постачання і використання електроенергії, без якої господарство вже не могло існувати, очолював Володимир Петрович Гаркавенко, молодий випускник Глухівського технікуму, якого на навчання направляв колгосп.
В бухгалтерії, яку очолював розсудливий, спокійної вдачі Василь Пилипович Кузьменко , працювали бухгалтерами, як говорять в народі, від бога, Іван Васильович Мельник, Галина Петрівна Мельник. Менш досвідченим був Володимир Михайлович Пось, який був секретарем комсомольської організаціїї. Пізніше , після закінчення Синівського сільськогосподарського технікуму, прийшла працювати в бухгалтерію Галина Іванівна Яременко. Раніше вона працювала у конторі колгоспу техпрацівником і колгосп направив її на навчання.
Середня ланка керівників колгоспу, тобто бригадири, завідуючі фермами, була міцна, в повному розумінні цього слова. Могли добре працювати, але...... могли і окремі не стерпіти, стакани тоді були гранчаки.
А без допомоги, чи то підтримки бригадира в селі не обійдешся, пригощали. При випадках появи випивши, летіло пір’я, а за ним той хто попадався.
Попадали під руку Василь Самійлович Близнюк, Василь Петрович Яковенко, Петро Дмитрович Кравченко. Судять не того хто краде, а того хто попався. Так було і в даних випадках. Попався, отримав, походив рядовим, виправився і зрозумів провину, ставай у строй. Працюй.
Чи допускали провини спеціалісти ,керівнки бригад, ферм? Звичайно, допускали. Життя є життя і траплялося всякого.
Пригадую, був період затяжних релігійних свят. Тоді їх не відзначали, а святкували так, як і сьогодні. Головне, щоб був привід.
Був другий день Різдва. З Михайлом Микитовичем Авраменком, секретарем партійної організації колгоспу, поїхали конем запряженим у сани на другу бригаду, до бригадира Цапенка. Вранці ми з ним домовилися, що потрібно нарізати кукурудзяної січки на декілька днів для корів і телят, враховуючи свята, та на випадок негоди, зробити запас. Приїхали на бригаду. Скрізь тихо, тваринники розійшлися по домівкам, було біля одинадцятої дня. Під’їхали до телятника, де було завезено багато сухих стебел кукурудзи, стояла соломорізка і ні душі. Телята ревуть, голодні. Вранці корму приготовленого не було і фуражири не завезли. Завфермою хворів, бригадира, по всьому видно на бригаді не було. Зайшли до телятника. Сидять два фуражири, чекають, поки наріжуть січки. Вийшли з приміщеняя, оглянули соломорізку. Справна. Підключена до електроенергії. Включив. Соломорізка запрацювала.. Кинув кукурудзиння, подрібнює. Давай наріжемо січки самі, звернувся до Авраменка. Роздяглися, почали різати. Фуражири побачили що ми працюємо, підійшли, почали виправдовуватися, що боялися самі включати соломорізку, щоб не поламати. Стали активно нам допомогати, говорили ,що вони наріжуть самі. Проте ми захопилися, бачили наслідки від праці, тим більше соломорізка була необмеженої потужності, встигай тільки закидати кукурудзиння. Так за годину – другу гуртом перерізали все завезене кукурудзиння. Навалили велику кучу січки. Фуражири почали завозити січку телятам, через деякий час стали брати січку коровам, сходилися доярки і телятниці поратися. Бригадира не було. Повернулися до контори, а потім поїхали обідати, мешкали ми по сусідству. Під вечір зателефонував на бригаду. Відповів Цапенко. Я запитав, як справи, що нового, що за сьогодні зроблено, чи заготовлені корми. Цапенко вже був не п’яний, але з відчутними залишками випитого. Я міг його по бадьорій, впевненій розмові оприділити по самому голосу, в якому він стані і після якої дози. Він став доповідати, що зроблено. Цапенко бачив, що все кукурудзиння порізане, корма заготовлені, але ніхто йому не сказав, хто те зробив. Я запитав, чи заготовили корми. Він бадьоро доповів, що заготовлені, на бригаді все нормально.
-А хто різав кукурудзиння? – запитав .
Цапенко назвав прізвища. Я вислухав, не можу і зараз уявити, як зміг те спокійно слухати і попросив його негайно приїхати в контору колгоспу по важливій справі. Їхати по натертій саньми і автомобілями дорозі з другої бригади було недалеко. Через декілька хвилин він був у кабінеті. Червоний не тільки від морозу, а й від залишків випитого зранку. А випив так, що наряду не давав, проспав дома. Про те, що відбувалося в кабінеті і що говорилося, писати не буду. Летіло не тільки пір’я, а й тріщали кістки від тих слів, які я говорив, правильніше кричав на адресу Цапенка. Він просився, клявся, що більше подібного не допустить. Простив. Залишив бригадиром. Якщо запитати чому? При всій моїй принциповості не зміг звільнити, було жалко. Людина пройшла всю війну,фронтовик, ранений, майже ровесник мого батька. Він чесно мені казав, невтримався. Я йому говорив, ще раз допустиш і я не втримаюсь. Йшов час, Петро Павлович тримався, тримався через силу.
Та, дивлячись правді у вічі, скажу, що вони були хлібороби, трударі, з сільським менталітетом, зі звичкою селянина розумні мужики. Академій , як говорив Чапаєв, не кінчали. Але уміли свою роботу добре виконувати. При всіх тих негараздах, які траплялися, в пам’яті залишились добрі спогади про спільну працю з Григорієм Павловичем Мельником, Григорієм Оліяновичем Мельником, Василем Самійловичем Близнюком, Василем Петровичем Яковенком, Петром Павловичем Цапенком, Петром Дмитровичем Кравченком, Віктором Івановичем Ралком, Михайлом Пилиповичем Троценком, вже всіх важко пригадати.
Працюючи начальником райсільгоспуправління, а потім головою райвиконкому, намагався допомагати, підтримувати господарство. Спеціалісти колгоспу напевне пам’ятають, майже на кожній районній нараді, я ставив їх за приклад. Не тому, що вони працювали в тому колгоспі, в якому я працював раніше, а тому, що дійсно вони працювали краще інших. За моєю ініціативою Василю Пилиповичу Кузьменку, головному бухгалтеру колгоспу «Великий Жовтень», було присвоєно звання «Заслуженого працівника сільського господарства України». Такі звання мають дуже мало громадян в районі.
Були всі умови у колгопі села Підставки для успішної праці.
Я так і не зрозумів причини, не вияснив до кінця для себе, чому не зміг Коваль утримати досягнутий рівень господарством, не примножував його.
В господарсво їздив не часто, щоб не ставити в незручний стан Коваля. При зустрічах, колгоспники при ньому нарікали, що він не може так працювати, як працював я. Мені, а тим більше йому, слухати це було неприємно. Як і чим допомагати? Помітно було, що немає до нього поваги окремих колгоспників. У чому причина, не міг зрозуміти. Справи в колгоспі погіршувалися. Коваль це бачив, відчував і написав заяву про звільнення з посади, за станом здоров’я. Стан здоров’я у нього дійсно був незадовільний, воно заважало йому напружено працювати, а це багато значить для керівника господарства. Вимушені були його звільнити.
Головою колгоспу рекомендували Михайла Йосиповича Мельника - інженера районного управління сільського господарства. Грамотного, знаючого спеціаліста. Як інженер райуправління він працював добре, знав справи у господарствах, умів працювати з керівниками господарств, інженерами та бригадирами тракторних бригад.
М.Й. Мельник
Голова колгоспу 1970-1973рр.
Був активним і здібним організатором заходів що проводилися в районі з питань запровадження передового і прогресивного досвіду роботи серед механізаторів. Його дружина працювала також в управлінні секретарем – друкаркою, завідувала приймальнею. І коли постало питання про направлення Мельника головою колгоспу, вони обоє дали згоду на переїзд на роботу в село. Мельника обрали головою колгоспу. Проходив час. Справи в колгоспі почали повільно поправлятися, я старався допомогати.
Але ... Але... Через певний час, я вже працював першим секретарем Липоводолинського райкому, на вимогу обкому партії, Мельника прийшлось звільнити.
Причина звільнення була несподіваною для мене, для його сімї, для багатьох, та його самого. Для мене це був грім серед ясного неба, якщо не більше.
Запросив Мельника в райком партії. Він був вимушений мені все розповісти, що стало причиною вимоги обкому партії, про негайне його звільнення.
Намітили день проведення зборів. Обговорили про його подальші дії. Для мене все це було вкрай неприємним , не знаю, як було йому.
При розмові з Мельником я висловлювався негативно на його адресу, не буду вживати слів які говорив, самі догадайтеся. Вживав, щоб підкріпити сказане, в переважній більшості так доходило швидше. Негайно виїхав у Підставки, поговорив з Ніною Дмитрівною, дружиною Мельника, про причини його звільнення в його присутності. Розмова була із неприємних.
В плани райкому не входило питання про заміну голови колгоспу у «Великому Жовтні». Діватися було нікуди. Кого направити в господарство? Переглядав і так знаючи на пам’ять список резерву, в надії вибрати кращу кандидатуру.
В резерві на посаду голови колгоспу було три претенденти, з них і Микола Павлович Боровик, секретар партійної організації колгоспу, інженер за фахом. Я взяв його після закінчення інституту головним інженером в колгосп, працювали разом. Інженер він був грамотний, кмітливий, дисциплінований, не міг про нього сказати щось негативне. А от керівником господарства не рекомендував, вірніш не настоював, щоб його рекомендувати.
З Боровиком ми часто зустрічалися, вели відверті розмови на різні теми,
І щоб Боровик сказав щось погане про Мельника, ніколи не було, хвалив. Мене завжди такі розмови насторожували не тільки з ним, а й з іншими. Особливо, коли вихваляють свого керівника. Не раз задавав собі запитання, коли хвалять? І сам собі давав відповідь. Тоді, коли дійсно є підстави щоб хвалити, або щоб продати, збутися. Як на базарі. В переважній більшості виходило, щоб продати. Досвід на цю тему в мене був, великий досвід, практичний. Пригадалися, не так давні події в Московському, коли голову колгоспу Івана Косенка, секретар партійної організації Володимир Давиденко вихваляв. А потім....., а потім продали гуртом, правда, не задарма. Проте то був випадок іншої теми. Взаємовідносини між головою колгоспу і секретарем партійної організації в Підставках щось нагадував мені подібне. Тим більше, що до звільнення Мельника, як мені було відомо, був безпосередньо причетний Боровик. Можна було вирішити звільнення голови в інший спосіб. Але трапилося так.
З приводу цього є такий анекдот. В село привезли нового голову колгоспу, обрали, як перевжно бувало в таких випадках. На квартиру тимчасово оприділили до діда Івана і баби Параски. Новий голова, як і годиться в таких випадках, господарям поставив могорича. Діду і бабі голова сподобався. Не було того вечора, щоб він не приніс на вечерю четвертинки. Дід і баба швидко привикли до такої вечері і при любих обставинах, хоч інколи було дуже запізно, чекали. І так пройшов рік, пішов другий, а голова не перевозить сімї, квартирує. Говорить, мов жінка не хоче з міста переїзджати до села. Дід і баба привикли до нього, поважали, годили. Баба вже називала його сином. Дід без нього жодного разу за цей час не вечеряв. Одного разу пізно вечором приходить голова без четвертинки. Дід і баба його чекали, не вечеряли.
Дід запитує здивовано, - що трапилося? Мов, чому не приніс четвертинки.
- Зняли мене сьогодні з голови – відповідає той.
Баба заголосила, примовляючи, щож тепер буде, якже ми без тебе житемемо, ми звикли до тебе, як до рідного сина.
Дід заспокоїв бабу. Вона стояла зхрестивши руки на грудях, слухала розмову.
Дід говорив, що таких добрих голів не було і напевне не буде.
Трохи помовчав і запитав:
-А хто ж то тепер буде головою, може знаєш?
-Ні, не знаю. Гадаю, пришлють якогось дурака – відповів.
Баба Параска, учувши це, сплеснула над головою руками і вигукнула:
- Знову дурака, знову дурака. Господи, що ж воно робиться.
Чого ж так не везе нашому селу.
Напевне був десь подібний випадок, анекдоти всі беруться із життя. Часто розповідав цей анекдот, сміялися. Проте сміх сміхом, а мені було не до сміху. Потрібно було вирішувати не гаючи час питання про кандидатуру на посаду голови.
Читати далі
