О.В.Климов "На берегах шести річок" Ч2. Розділ Підставки
В кінці червня 1961року я захворів. Дружина Раїса з шофером Андрієм Миколайовичем Олещенком відвезли мене в Липоводолинську районну лікарню. Там, після огляду, без всякої моральної підготовки, поклали на хірургічний стіл. Зробили операцію, видалення апендикса. Операцію робив відомий в районі хірург Андрій Володимирович Скубак. Раїса побула біля мене декілька годин і вимушена була їхати у Підставки. Вона була в декретній відпустці. З дня на день чекали поповнення в нашій сім’ї. 5 липня 1961 року в палату зайшов Андрій Володимирович з бутилкою шампанського і повідомив, що народився син. Прилили, обмили , як говорять ратички. Пообіцяв завтра виписати. Виписали. Приїхав Андрій Миколайович і ми відправилися у Підставки. Дорога тоді була грунтова, погана. Дома мене зустріла заклопотана наша бабуся Ірина і повідомила, що син Валерій захворів. Я посадив Валерія в машину, обпоясався великим рушником і поїхали до медпункту. Настя Олексіївна Сай, сільский фельдшер, оглянула Валерія, дала ліки і порадила , що і коли робити, обіцяла зайти до нас. Поїхали на Синівку, Раїса родила сина там, в пологовому відділенні дільничної лікарні. Через вікно показала сина. Що там можна було побачити. Почув тільки, що богатир, п’ять кілограмів п’ятдесят грамів. Я не сказав, що Валерій хворий. Через декілька днів Раїса із сином були дома. Назвали Сергієм. Майже місяць я пролежав після операції. Від поїздок і хвилювань розійшлися шви на післяопераційній рані. Проходив час. Хлопці росли.
В 1963 році Валерій пішов до першого класу. За законом, до першого класу приймали дітей, коли виповнилося сім років. Він не досяг семи років, не вистачало 23 дні.
Раніше ми не планували посилати його до школи, і не підготовляли. Десь 29-го, можливо, 30 серпня я розмовляв з директором школи про підготовку до нового навчального року. Іван Никифорович Сегеда запитав мене, чи піде син до школи.
Син Валерій. с .Підставки 1963рік.
( Нині державний службовець, мешкає у м. Суми)
Фото автора
Я йому розповів, що не планували, що невиповнилося сім років. Не вистачає 23 дні. Сегеда порадив, щоб привели до школи першого вересня,нехай походить декілька днів і оприділимося, як поступати. За день зібрали все необхідне.
Форму, зшитки, портфель, «Буквар», ручки,олівці, власне все необхідне. Прийшлося їздити і в Полтавську область.
У школі Валерію сподобалося і він став навчатися і непогано. Закінчив чотири класи Підставської восьмирічної школи з «Похвальним листом». А Сергій підростав.
На фото син Сергій с. Підставки . 1963рік.
( Нині військовий пенсіонер, ракетчик, ветеран збройних сил, підполковник, мешкає у Харкові) Фото автора
Пригадується, як збудували в селі лазню. Це був мій перший, особистий проєкт, вигаданий мною. Порадником з питань водопідігрівання, опалення був Василь Андрійович Шилко. Сільський умілець, талановита і доброї душі людина. Багато він зробив у селі добрих справ. Встановлював пилорами, ремонтував сільські млини, допомагав сільській швейній майстерні робити викройки, виготовляв столярні вироби.
Побудували лазню над річкою Грунь, недалеко від клубу, біля приміщення старої школи, де навчалися молодші класи. Вона була на два відділення, для чоловіків і жінок та ванною кімнатою. Для тих часів це був прорив в культурному житті села . Не знаю, чи в багатьох селах є такі споруди зараз. Вода грілася паровим котлом КВ -200, топили вугіллям, зробили освітлення.
Всі роботи по будівництву, монтажу обладнання, сантехнічні, власне, що потрібно було зробити, щоб лазня працювала, зробили наші сільські умільці. Я пройшов школу проєктанта, архітектора, прораба. Вийшло не погано. Приїздили голови колгоспів за досвідом. Не раз приїздив Василь Сергійович Терещенко, голова колгоспу з села Беєве—лісник за фахом, за покликанням господар.
Та саме цікаве і пам’ятне було відкриття. Не думайте, що це так просто, в глухому селі, далекому від міської цивілізації, зі своїм сільським менталітетом, зі своїми поглядами і звичками, на той час було привчити до лазні. Розпорядився, щоб у перші два дні дозволчлося митися безкоштовно. Прийшли найбільш цивілізовані, молоді і пожилі. На день окремі приходили митися по декілька разів, щоб переконатися, що лазня працює. Не вірили самі собі. Дід Жогло, батько сільської фельдшерки Анастасії Олексіївни, цю добру людину в селі знали всі, не виходив з лазні майже добу. Лазня працювала довго. Але, як і все інше, «розбудували». Немає сьогодні її в селі.
На першій бригаді, над ставком, за два роки збудували молочно-товарну ферму. Чотири приміщення, три корівники на триста корів і телятник, з механізованим прибиранням гною, транспортерами та автопоїнням худоби. Корма роздавалися механізовано кормороздавачами, працював кормоцех.
У кожному корівнику молокопровід, механічне доїння корів. Праця доярок двозмінна. До послуг працюючих умебльована кімната відпочинку, пересувна бібліотека, газети , журнали,чай , телефон, радіо, постійно гаряча вода, душова кімната. Пральна машина. Дозволили прати домашню білизну. Все це було вже в 1963-1965роках у нашому господарстві. Було!? (Сьогодні там ростуть бур’яни і сільські школярі не вірять, що там колись була велика ферма).
Зробили все те, що тоді було, своїми руками колгоспники і наймані бригади будівельників із Закарпатської області, Тячівського району, звичайно, при великій підтримці і допомозі держави. Допомога з боку держави була велика і відчутна. Цегла, цемент, метал, шіфер, лісоматеріали виділялися планово, за замовленням, відповідно до планів будівництва. Чи задовільняло це потреби колгоспу і колгоспників? Звичайно не задовільняло, тому, що матеріали поступали планово , протягом всього року. А хотілось сьогодні, весною.
Приходилося вибивати, просити, шукати знайомих. Просити, але не за такі хабарі, які дають сьогодні.
В ті часи, як дав бутилку спиртного, то це вже було відчутно. І то не кожен на це зважувався дати і взяти. Колгосп заготовляв лісоматеріали найманими бригадами на півночі держави. Виписував лісоматеріали колгоспникам на будівництво власного житла. В господарстві був свій, колгоспний ліс. Працювало дві колгоспні пилорами. На початку шестидесятих років , аж дивно звучить, минулого століття, в нашій області працювали бригади будівельників із Закарпаття. Це були майстри будівельники висококваліфіковані, чесні, порядні, дисципліновані. Вони працювали цілодобово.
На фото нові приміщення, побудовані за два роки на першій бригаді.
За літо бригада будувала корівник. У квітні виходили на ділянку відведену під будівництво , а в листопаді вже були в ньому корови. Підкреслю, від копання вручну траншеї під фундамент до пофарбованих дверей, вікон теж зроблених ними. Як говорять, під ключ. Цеглу і лісоматеріал часто підвозили самі. Харчувалися на території будівельної площадки. Повара – дружини окремих будівельників.
Перший корівник на бригаді №1 в дії. Фото автора.
І всю цю організаторську роботу, від розбивки траншеї під фундаменти і дотримання розмірів вікон, дверей, витяжних труб, відповідно до проєкту, все будувалося за типовими проєктами – здійснював будівельник від бога, Василь Степанович Чорей. Про таких людей гріх не пам’ятати. Він не був інженером будівельником. Але я не зустрічав за весь час своєї роботи на різних посадах, а повірте працював з багатьма будівельниками різних звань і рангів, таких як В.С.Чорей. Будівельник від бога. Він так глибоко знав окремі деталі в будівельних роботах, що йому можна було заздрити. Заздрити по доброму, він ділився своїми знаннями. Він мене поважав за те, що я приділяв їм увагу. Чорей бував на нарядах. Був , як говорили бригадири, нашим будівельником. Він був не набагато старший від мене, але я у нього навчився багатьом примудростям, умінню і тонкощам будівельної справи, які мені пригодилися. Читати далі
