Cайт с. Підставки - О.В.Климов "На берегах шести річок" Ч2. Розділ Підставки
Вітаю Вас Гість!
Субота, 03.12.2016, 19:39
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Пошук

Календар

«  Грудень 2016  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Форма входу

Друзі сайту

Сайт Липової Долини

Сайт с. Семенівка

НАШ КРАЙ

 О.В.Климов  

Міні-чат

Погода

Погода в Україні


О.В.Климов "На берегах шести річок" Ч2. Розділ Підставки

Бригада була створена. Очолив її колгоспний плотник, умілець, а ще кращий умілець добряче випити і не мало – Василь Трохимович Біденко. Людиною він був доброю, характером крутий, непоганий тесляр.
Перший об’єкт, до будівництва якого приступила бригада, була контора бригади з залою для проведення зборів, кабінетами бригадира, бухгалтера, підсобками, за проєктом голови. В перспективі корівник, кузня, переобладнання свинарника на телятник, вівчарник та ряд інших приміщень.


с. Підставки. Плотники бригади В.Т. Біденка, другої комплексної бригади на переобладнанні свинарника під телятник . 
Фото автора. 



Будівництво господарським способом першого корівника на бригаді №2 
Фото автора. 

Аналогічна бригада була створена і в Мельниках, яку очолив Дмитро Гнатович Мельник. Забігаючи вперед, скажу, що бригади працювали непогано.
Але зрівнятися їм з гуцулами не вдалося. Ні по темпах, ні по якості, ні по дисципліні. Образно кажучи, це було небо і земля. Звичайно, були об’єктивні, вагомі причини. В кожного було своє господарство, корова,свині, птиця, город,діти, внуки і решта щоденних невідкладних справ, які вимагали уваги. То в сусіда якась подія , яка потребує щоб її прилили , то зарплата, то одне, а то інше. Свою поразку вони признали. Але часто говорили мені, коли б вони бригадою виїхали на заробітки, як гуцули, то звичайно, була б інша робота. Я погоджувався.
З тих пір пройшло немало часу. Багато стекло води в Груні, яка пересихає влітку. Вирізали дерева в Пробужці і Димирі. Та залишилася добра згадка про минуле.
А сьогодні ?....... Сьогодні там, де була молочно - товарна ферма - пустир, порослий в ріст людини бур’янами, які прикривають сліди сучасних варварів, дикарів. Ні, ті так не поступили б.
Розтягли, рознесли, розвезли, розграбили, знищили. Для чого? Як на це дивитися тим, хто будував, працював там? Боляче на це все дивитися і мені?
Звичайно, читачеві цього не зрозуміти, не зрозуміти тому, що вірять в те, що тоді було так, як розповідають сьогодні багаточисельні приватні газетки. Ой далеко , далеко не так все було.
Читаю в газеті «Панорама» №03 (684) 11 -18 января 2012 г..на сторінці А13. « Сумщина и цифры» великими червоними літерами, а під ними : ...........«Статистика говорит : ....в области есть проблемы, но есть и много хорошего». Серед хорошого напевне інформація ...... «Почти 200 тысяч свиней» надрукована на розовому фоні, з малюнком свиня,яка сміється. Над ким? А можливо чому?. Чому почти 200 тысяч ? А тому, що фактично 192,1 тисяча, а це на 7900 голів менше. А за рік свиней зменшилося в порівнянні до 2010 року, на 10,5 %. Підрахуйте. І зрозумієте, чому почті. На 20 000 голів зменшилось поголів’я свиней за рік.
А 45 років тому, коли я залишив господарство, підкреслю, не по своїй волі, за даними Статистичного збірника «Народне господарство Сумської області» видавництво «Статистика» Харків -1970

П о в і д о м л я є т ь с я : На 1 січня 1967 року поголів’я корів в особистих підсобних господарствах населення в області
було 153.5 тисяч голів. А сьогодні 98.3 тисячі голів. На скільки менше? На 55,2 тисяч голів. Свиней відповідно було 293,7 тисяч голів, сьогодні 192,1 тисяча, що на 101,6 тисяч голів менше. Це було у підсобних господарствах селян.
Всього було корів у населення, колгоспах і радгоспах в Сумській області на 1 січня 1967 року 387,7 тисяч голів, а свиней відповідно 824,1 тисяч голів.

Так , тепер збільшилося поголів’я кіз і овець. Це правда. 47,1 тисяч голів маємо. А було на 1 січня 1967 року 25.9 тисяч, з них овець 6,1 тисяча голів. Тут все зрозуміло.

Кількість на селі кіз, замість корів, говорить про зубожіння населення, занепад села. Це стара прописна істина.

Людина, яка далека від статистичних даних, від реальної дійсності вірить кожному слову, а тим більше друкованому. До чого ж можна догосподарюватися і дописатися. Ну, як вже бачимо - можна.
Ті, кому біля 40 років, вірять всьому. А хіба не повіриш, якщо не бачив, не знаєш, не робив, не вмієш і найголовніше, не хочеш. Віриш.
Говорять, що люди похилого віку всьому вірять. Можливо, й так. А люди середніх років усіх підозрюють. Напевне в такому віці є на те причина. А от молоді – все знають. Звичайно, молоді все знають, лише тому, що знають мало. Сьогоднішні люди, не всі звичайно, проте велика кількість мені нагадують глядачів цирку, коли ящик з вміщеною там людиною проколюють шпагами чи перерізають великою пилкою, всі розуміють, що цього бути не може. А вірять. Аплодують.
Намагаються розгадати, доказати, що то брехня. Окремі пропонують слово брехня замінити на обман, правда, слово російського походження, але лагідніше звучить. А суть? Брехня, як неназвати – буде брехнею.
Кожна брехня небезпечна. Але найнебезпечніша брехня—це злегка перекручена істина.
Не можу зрозуміти, хоча і намагаюся, до чого можна доперекручувати і добрехатися? Правда вже не сприймається. В одній із газет, в статті дуже видного політика, фахівця розмовного жанру, прочитав: ...«що правда- це те, у що люди вірять». Он воно як. А я думав і залишаюся переконаний, що правда, це те, що відповідає дійсності, істині, справедливості і чесності, те що існує в дійсності. Люди можуть повірити в саму нахабну брехню, нездійнену. І це буде віра в правду.
Пригадалися віршовані слова Федора Івановича Чирви, нашого земляка, педагога, інваліда війни, мешканця Липової Долини, нині покійного, з його книги « На зраненім крилі».
Книга, яку він передав мені, в свій час як дарунок, через сина, Володимира Федоровича Чирву – мого давнього, доброго товариша, друга, однодумця, зберігається у моїй бібліотеці. Часто перечитую вірші талановитого, відомого на Липоводолинщині автора.


Нема правди
Відбрехались Кашпіровські,
Згасли в небі еНеЛО.....
А у світі все ж так просто;
Нема правди й не було.

Пригадуючи окремі події тих далеких шестидесятих, вже минулого століття, щоб змінити тему і відірватися від сумних спогадів, розповім цікаву правду. Правду. Все це було і відповідає дійсності.

Ферма с.Мельники. Біля Мазанки. 
Фото автора. 
Десь у середині листопада 1960 року поїхав у село Мельники. Людей ще не знав. Знав що переважно прізвища мешканців Мельник. Там декілька прізвищ було чужих, як говорив тамтешній приймак і заядлий рибак, сибіряк, росіянин , інвалід війни, капітан, неперевершений видумщик і охочий до спиртного - Філіпов. Це Шевченко, Боровик,Демянець, Зоренко (поміняв прізвище –був Мельник) Яременко,Коркішко і напевне всі. Всі Мельники були одна велика рідня. Приміром Мельник Петро Іванович був в селі не один, та й інших відповідно імен і по батькові, збігів було багато. Тому в селі вони були під номерами, за віком. Іван Іванович – перший , найстаріший, другий молодший і так далі. І коли говорили Дмитро Іванович третій, всі знали хто це. Так за номерами нараховувалася і видавалася зарплата, так складалися списки на голосування і решта обліку. Та це не головна для мене була біда. Підїзджаючи до села, а їхав я конем запряженим в рисорку, і помітив , що на озимині пасуться корови. Озимих було посіяно мало . Звичайно, це не припустимо, коли тварини топчуть і місять посіви, коли земля не замерзла - каралося. Накладався сільвиконкомом штраф, і не малий. Коли хтось замітив, що їде голова, селяни вибігли і погнали корів до своїх осель, розбіглися і поховалися по хатах. Але одного мужика я затримав. Він виправдовувся, що трапилося це вперше, що більше не повториться. Звичайно, він розумів свою провину. Я вийняв блокнот, щоб записати прізвище порушника. Він назвався- Мельник. А звати і по батькові як?
- Іван Іванович третій—відповів чоловік. Подумав , що він насміхається, до цього випадку, я з таким не стикався, а можливо не придав значення.
-А може четвертий, як Іван Грозний ? - запитав я.
- Ні, третій.
– А сусіда як звати?
- Не знаю.
-А хто проживає в будинку під черепицею?
– Не знаю,- спокійно відповів він.
- А в селі проживаєте давно?- намагався я докопатися до істини.
-Давно, я тут народився.
Це продовжувалося декілька хвилин. Він так і не назвав мені ні близьких, ні далеких сусідів. Так, я вперше зустрівся один на один із селянином, який не знав сусідів. Подумалося, що хвора людина.
Під’їхав до контори бригади. Зустрівся з бригадиром. Розповів йому про пригоду, що трапилась зі мною, погрозився притягнути до відповідальності бригадира, якщо буде допущено подібне.
-А Іван Іванович Третій, це хто такий ? - запитав я бригадира, Григорія Павловича Мельника.
– Колгоспник, праює на рядових роботах.
- Він нормальний? Не хворий.?
- Нормальний, не хворий, - відповів бригадир.
- А як може нормальний чоловік не знати своїх сусідів, проживши в селі все життя? - намагався зрозуміти я.
Григорій Павлович , який на всі запитання завжди відповідав чітко, зі знанням справи, мовчав. Мовчав і я, намагаючись зрозуміти сказане тим колгоспником.
-Знаєте, Олександре Васильовичу, в нас так заведено, що сусід про сусіда нікому нічого не скаже. Ну... так заведено. Його пояснення я не міг збагнути. Запитав:
- Нікому не говорять, чи це тільки мені, голові колгоспу? Ну міліції і ...... Тепер все зрозуміло. Назвем це кругова порука по мельківському.
Я попросив бригадира прив’язати коня і дати корму. Прийшов бригадний конюх. На бригаді була племінна ферма чистопородного Німецького Ваговоза, зареєстрована, числилася і була під наглядом в Роменській племінній станції. Через Роменську племстанцію колгосп продавав за кордон племінний молодняк. За одного молодого коня платили дорожче чим за легковий автомобіль. Вигідна була справа. Читати далі