"Ми - українці..." - 13 Серпня 2012 - Cайт с. Підставки
Вітаю Вас Гість!
Понеділок, 05.12.2016, 10:31
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Пошук

Календар

«  Серпень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031

Форма входу

Друзі сайту

Сайт Липової Долини

Сайт с. Семенівка

НАШ КРАЙ

 О.В.Климов  

Міні-чат

Погода

Погода в Україні


Сільські новини » 2012 » Серпень » 13 » "Ми - українці..."
22:07
"Ми - українці..."


Кожен народ ідентифікує себе з певною мовою, яка є не тільки засобом спілкування, але й містком між минулими та майбутніми поколіннями. Мова - це є душа народу, його незнищенний дух, це традиції і звичаї, це пісні і фольклор. Ше К.Ушинський у свій час говорив: «Відберіть у народу все багатство і через певний час він знову його здобуде, але відберіть у народу мову, і він перестане існувати».

Впродовж століть українська мова була гнаною і переслідуваною, бо ж усі зайди намагалися насадити чужу, вирвавши з корінням рідну мову поневоленого народу. Як це робилося? Звернімося до історичних фактів. Зразу після смерті Б.Хмельницького Україна потрапила у кабалу, яка відкинула її на декілька століть назад. Починаючи з кінця XVII століття один за одним виходять укази про заборону друкувати книги, викладати українською мовою. Література, газети і журнали, початкова школа, недільні українські безоплатні школи, театр і драматургія - все було під забороною.
Але ж згадаймо період козацькоі доби. У 1654-1656 роках Україною подорожував Павло Алепський разом з батьком - антіохійським патріархом Макаром III. У своєму щоденнику Павло так описує враження про Україну: «Починаючи цим містом (Рашків), себто по всій Козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби й цер¬ковний спів. Крім того, священики вчать сиріт та не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях».
Доречно згадати і такі факти: відомий російський вчений М.Ломоносов навчався у Києво-Могилянській академії. По якій причині? Українська академія була одним із найкращих вищих навчальних закладів у Європі. Росія взагалі не мала такого рівня. «Права рука» Петра І Меншиков був неписьменним. А чому російські дворяни вчили французьку? Бо в Росії не було книг, які можна було читати більш-менш освіченій людині. Тоді як українські гетьмани, особливо І.Мазепа, говорили з послами іноземних держав їхньою ж мовою.
Звернімо увагу ще на одне важливе питання: як же колись майже однорідне населення України стало багатонаціональним? Щоб позбавити козаків народної підтримки, а за¬одно відкрити шлях на Крим, Катерина II видала у 1762 і 1763 роках два маніфести про іноземну колонізацію України: вербувались серби, болгари, молдавани, греки... Їм давали по 60 десятин землі на душу, звільняли на ЗО років від податків, наділяли пільгами, зокрема правом на купівлю українських кріпаків, яке переходило до їхніх нащадків. Що ж до українців, то вони мали безплатно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків.
Може, тепер хтось скаже, що мова і політика - це різні речі? Перенесімось у XX ст., коли будували міфічний комунізм і говорили про «розквіт нації і розквіт національних мов». За один день у 1938 році в одному з радянських концтаборів було розстріляно 1111 українських письменників, діячів культури, викладачів, священиків, тобто цвіту України. В цей день загинули керівник Харківського українського театру «Березіль» Лесь Курбас, батько і сини Крушельницькі (яких, до речі, радянська влада сама ж виманила з-за кордону), поет Григорій Косинка і сотні інших патріотів України.
Під час Голодомору 1932-1933 років особливо постраждали південні області. На місце виморених голодом українців переселили тисячі росіян. Відповідно до цього на місцях вікдкривали російські школи. При звіті оперзведення йшло під грифом «Срочно. Секретно». Вожді партії боялись, щоб міжнародна гро-мадськість не довідалась, що землі виморених голодом українців заселяли росіянами.
Протягом 70-и років радянська влада викорінювала все мисляче і свідоме. Що змінилося протягом трьох століть по відношенню до українців? Колись царським указом було кинуто останнього отамана Запорізької Січі П.Калнишевського в темний підвал на Соловках, де він провів останні роки свого життя. У 1980 році в одиночній камері в'язниці для інакомислячих помер (чи вбитий?) відомий український поет В.Стус. А сотні патріотів були кинуті у застінки КДБ та «психушки». Це в той час, коли з усіх репродукторів звучало оптимістичне: «Я другой такой страны не знаю, где так вольно дышит человек...»
За книгу «Інтернаціоналізм чи русифікація» було кинуто за грати письменника, громадського діяча Є.Сверстюка. Ще один цікавий факт: відомий правозахисник, єврей за національністю, Семен Глузман, киянин, вивчив українську мову не в Києві, а в концтаборах, де на той час перебував весь цвіт української нації.
Ще в XIX ст. М.Костомаров писав: «Поетична мова України стала предметом зневаги і насмішок». А ось уже XX ст. «Вы говорите серйозно или по-украински?» - демонструвало свою дотепність «русско язычное население» радянської України в 30-і роки в чергах за хлібом, відібраним в українських селян, котрі тим часом корчились, але не зі сміху, а від голодових мук.
В 90-х роках у Львові було вбито українського композитора І.Білозіра на очах у багатьох відвідувачів кав'ярні. За що вбили? А двом «русскояз
ычным» українофобам не сподобалось, що Ігор з друзями співав українську пісню. Що зробили б українцю, якби він так поводився на території Росії чи Польші?
У 1820 році маркіз Габріель де Кастельно писав про українців: «Численна ця нація простягається, починаючи від кордонів Орловщини до меж Угорщини... - і все це населення без жодної різниці в звичаях і норовах». Сьогодні ж нам доводять, що Харків - «исконно русский город», що українці Донбасу за своїм характером і звичаями ближчі до росіян, греків і татар, ніж до українців інших регіонів, що українсько-російська етнічна мішанина виникла спонтанно, сама собою. І це при тому, що родини із Західної України не раз брали дітей із Донецького регіону на зимові канікули, безкоштовно годували і доглядали як за рідними, знайомили із українськими звичаями. Та замість подяки услід лунає: «бандєровци».
У країнах Європи, у США, Канаді щоб влаштуватися на роботу, треба знати мову цієї держави, і не тільки знати, а здати екзамен. В самій Росії треба прожити 5 років і, звичайно, добре знати російську мову, щоб дали громадянство і роботу. У нашій державі останнім часом українофоби всіх мастей кричать про «притеснения русскоязычного населения». А все порівнюється у цифрах. В Україні на сьогодні діє до 2 тис. російських шкіл, в Росії, де лише в Москві мешкає до 3 млн українців, немає жодної української школи. А півроку тому тут закрили єдину українську бібліотеку, яка «не відповідає законам Росії».
Отож, ми — українці, і в нас є своя честь і гордість, то подумаймо, чи треба захищати нам нашу прадідівську й материнську мову від знищення. Не будьмо байдужі! У Харкові та інших містах України всі вищі навчальні заклади підлаштовані під «русскоязычного» студента. А що робити нашим дітям. Русифікація почалася?

Тамара Нестеренко
Наш край №16 20 лютого 2010 року




Категорія: Новини країни | Переглядів: 638 | Додав: Admin | Теги: | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0