Житель Підставок Петро Васильович Яковенко – давній знайомий районної газети. Його краєзнав­чі матеріали, історичні розвідки періодично з’являються на сторінках «Нашого краю» ще з 80-х років минулого століття. Ця творча особистість добре відома не лише у нашому районі. Раніше матеріали Петра Васильовича в основному надходили до редакції поштою, і зворотня адреса була така: місто  Горлівка Донецької області. Останні півтора року П.В.Яковенко живе у Підставках, розділивши долю тих, хто був вимушений покинути власний дім на Донбасі та шукати прихистку від війни у родичів, друзів чи серед зовсім незнайомих людей.Петро Васильович – не просто переселенець. Він – відомий краєзнавець, педагог, справжній українець «в душі і в серці». Таким людям, мабуть, було особливо важко з початком страшних подій на Сході, адже вони в одну мить виявилися «чужими серед своїх»… Саме про це, а також про життя на Липоводолинщині  та про плани на майбутнє випала нагода поговорити з Петром Васильовичем під час його чергового візиту до редакції.

«Для мене головне – щоб були село, ліс і річка…»

Петро Васильович Яковенко, за його словами, – звичайна людина, яка нічим не виділяється серед інших. Народився у 1955 році (тобто недавно відсвяткував 60-річний ювілей) у мальовничих Підставках. Закінчив 8 класів у рідному селі, а у 1972 році – Синівську десятирічку. «Викладач історії Наталія Макарівна Валюх говорила мені: «Петре, твоє покликання – історія», і дійсно, любов до цього предмета у мене ще з дитинства. Чоловік моєї хрещеної – Андрій Павлович Близнюк, який жив у Пробужці, та ще один знайомий, Михайло Михайлович Близнюк, розповідали свого часу дуже багато цікавого: про свій рід,  історію села. Напевно саме ці люди, а не школа, і пробудили в мені оту цікавість до історичної науки» - говорить П.В.Яковенко. З першої спроби Петро Васильович  не вступив до вузу, тому довелось попрацювати в колгоспі: фуражиром, трактористом, кіномеханіком. Армійську службу проходив у прикордонних військах у Чернівцях, на кордоні з Румунією. Після демобілізації вирішив професійно пов’язати життя з історією, вступив на історичний факультет Чернівецького університету, який успішно закінчив у 1981 році. Трудовий шлях Петро Васильович розпочинав у селі Біївці Лубенського району, куди отримав направлення. Ось що розповідає мій співрозмовник: «Приїхав я до завідуючого рай­вно Сурмила і кажу: - Направте мене в таке місце, щоб це було село, і щоб там була річка. - І все, більше ніяких прохань?- І все. Мені більше нічого не пот­рібно.- А чого ви не просите квартиру, зручності?- Я люблю село, природу, річку, а більше мені нічого не потрібно…».Та через рік П.В.Яковенка вик­ликали у військкомат, і повідомили, що його забирають в армію.  Служив офіцером у місті Чехов під Москвою. Досвідченому військовому пропонували залишитися, будувати професійну військову кар’єру, але він не погодився, адже душа линула у рідні краї. У 1984 році Петро Васильович повертається у Підставки, починає працювати у школі. Молодого енергійного педагога помітили і через рік призначили директором школи. Давно була у чоловіка мрія – створити у селі Підставки музей. Петро Васильович за короткий проміжок часу втілює її в життя: 9 травня 1985 року у двох кімнатах клубу урочисто відкривають сільський музей. За словами Петра Васильовича, там було все – раритети  найдавніших  часів, предмети побуту, одяг ХІХ століття та більш пізньої епохи (періоду жовтневої революції, першої та другої світових воєн).  Дуже велика робота була зроблена… Але сімейні обставини склались так, що через рік родина Яковенків їде жити у місто Волноваха Донецької області. Після аварії в Чорнобилі у 1987 році Петро Васильович три місяці провів у страшній зоні (працював на даху зруйнованої атомної станції, на одній із найнебезпечніших ділянок). У 1988 році П.В.Яковенко з дружиною Тетяною Тимофіївною  переїжджає до міста Горлівка. У подружжя з’являється син Дмитро, який зараз живе у Москві. Працюючи  педагогом, Петро Васильович активно займався краєзнавством, створював  Горлівський музей освіти. Після 17 років роботи у школі влаштувався  методис­том у Центр туризму і краєзнавства. «Ми з моїми вихованцями писали нау­кові роботи, займали в області перші місця. Неодноразово брали участь у Всеукраїнських змаганнях: скільки гірських стежин було пройдено мною з дітьми в Карпатах… Один день мені запам’ятався на все життя. 27 вересня 2005 року я здійснив сходження на найвищу гору України  - Говерлу. Пам’ятаю свої відчуття – їх просто не можна передати словами…».П.В.Яковенко – надзвичайно різностороння людина. Він стояв біля витоків Українського реєстрового козацтва на Донбасі. З-під його пера виходить декілька історичних книг, зокрема «Православні храми Горлівки», «500 топонімів Горлівки» та ін. Петро Васильович – невтомний збирач предметів давнини, монет, значків, старовинних документів. І все йшло б своєю чергою, і були б у цієї людини у Горлівці нові досягнення  і звершення, коли б не війна…

«Конфлікт на Донбасі, на жаль, надовго…»

У Петра Васильовича завжди була чітка проукраїнська позиція. Але він говорить, що до війни таких людей, як він, на Донбасі було багато, і ніхто не відчував від цього ніяких незручностей чи утисків. Чому все змінилось в один момент? Немає відповіді… Коли у липні 2014 року почали гриміти танки на вулицях, Петро Васильович виїхав із рідного міста в одному літньому одязі, з думкою, що все це тимчасово. Подружжя було налаштоване проти ДНР, через що з початком воєнних дій відчуло певну стурбованість за свою безпеку, тому мусили покинути рідний дім.  Думали, що приїхали до Підставок ненадовго, але не все сталося, як гадалось… «У вересні я їздив на декілька днів до Горлівки, - розповідає П.В.Яковенко. - Багато знайомих виїхало. Деякі друзі залишились, хто через поважний вік, дехто не хоче кидати все те, що наживалось протягом усього життя… України там на даний момент немає. Втрачена територія…  Я бачу, що на Донбасі толку не буде. Цей конфлікт років на двадцять, тож поки що з дружиною не плануємо туди повертатись. Хоча залишили у Горлівці все: благоустроєне житло, друзів, улюблені роботи, захоплення…».Труднощів сільського життя не бояться, хоча старенькій тьоті дружини, яка живе разом із родиною Яковенків у Підставках, на старості літ дуже важко: по-перше, змиритись із втратою рідного дому, а по-друге, звикати до зовсім іншого способу життя. «Жалкую за тим, що в Горлівці мав змогу розвиватися як колекціонер, спілкуватися з однодумцями. Поряд був Донецьк. Я сів на автобус, і через годину  вже в обласному центрі. А тут, в селі, трішки обмежений, немає можливості  розвивати своє хобі. Цього мені  дуже не вистачає, - говорить Петро Васильович. - Останнім часом у Горлівці я займався Музеєм освіти Донбасу. Він був україномовним, дуже багато унікальних речей було зібрано мною для цього музею. Дореволюційні табелі успішності (я за них віддавав значні кошти, бо дуже хотілось показати землякам минуле); рушників було штук двісті, багато з них унікальні… Де зараз ті рушники… В приміщення музею потрапив снаряд, тож яка доля більшості експонатів – одному Богу відомо…». На запитання, що ж таки сталося з населенням Донбасу, розмірковує: «Не можу зрозуміти той народ, який не хоче жити в Україні.  Німеччина роз’єдналась у 1945 році, а возз’єдналась лише наприкінці 80-х. Мабуть, так буде і з Донбасом. Путін рано чи пізно піде, влада у Росії зміниться.  Але головне – треба, щоб народ був настроєний на Україну, а в даний момент, це, на превеликий жаль, не так… Чому на Донбасі так вороже ставились до української мови? Я думаю, що свого часу більшість населення Донбасу приїхали з Росії за комсомольськими путівками, та так і продовжували вважати себе «русскими». Можливо, потрібна була інша державна політика стосовно мови, українізації… Крим втратили… На мою думку, все одно народ там був настроєний на Росію. А чого отак все сталося в один момент? Все це готувалося давно, ще з часів Ющенка. Були проросійські партії, в 2013 році я особисто бачив прапорці ДНР. І ось настав підходящий момент: захопили міліцію, СБУ, виконавчу владу. А прості люди що в тій ситуації могли зробити? Лізти під кулі?». 

«Мрію видати «Історію Липоводолинського району»

Зараз Петро Васильович живе щоденними проблемами простого сільського жителя: рубає дрова, топить грубу, носить воду із колодязя.  Але разом з тим веде активний спосіб життя. Саме за його ініціативою створено герб і прапор села Підставки, за його участю щорічно проводиться День зустрічі випускників. Раніше, навіть не проживаючи постійно у рідному селі, саме він написав і видав книги «Історія села Підставки», «Топоніми Підставок», «Історія села Синівка». Свого часу виходили календарі, листівки, значки із зображеннями рідного села. П.В.Яковенко хоче видати книгу «Історія родоводів села Підставки», для якої довгий час збирав матеріали по архівах. Міг би він  також допомогти кожному селу створити свій герб і прапор згідно загальноприйнятих вимог і стандартів, виходячи з особливостей історії  населеного пункту (адже володіє необхідними знаннями і матеріалами). Мій співрозмовник говорить про те, що дуже хотів би, щоб молоде покоління українців знало історію рідного краю та жалкує, що немає в районі спілки, об’єднання краєзнавців…Є у Петра Васильовича мрія – видати книгу «Історія Липоводолинського району». Матеріалу вже - на 300 сторінок: історія всіх сіл, церков, дворянських сімей, що проживали на цих територіях  (де яку інформацію краєзнавець знаходив – все ретельно збирав і систематизував). Залишилось лише видати книгу. А на сьогоднішній день дуже важко знайти тих, хто б проспонсорував таку важливу справу. Ціна питання – десь 40 тисяч гривень, не така вже й непідйомна сума для меценатів чи району в цілому. Тож є надія, що зацікавлені особи прочитають ці рядки і можливо якось допоможуть. Хоче Петро Васильович випустити і календар з фотографіями випускників Підставської  школи від 30-х і до 90-х  років минулого століття, щоб кожен бажаючий мав змогу віднайти у ньому себе та своїх однокласників. Але також все впирається у фінансування… «Поки що можливостей таких немає, але все одно я продовжую їздити в архіви, досліджую історію нашого Липоводолинського краю, яка надзвичайно цікава. Адже тут переплелись традиції як Сумщини, так і Полтавщини, - розповідає Петро Васильович. -  Багато видатних людей – вихідців Липоводолинщини, про яких дуже мало відомостей. Мені зустрічалась інформація, що на території нашого району перебував Тарас Григорович Шевченко. Старожили Байрака пригадують, що десь у 1843 році  Шевченко, їдучи до Андріївки Роменського району, зупинявся у їхньому селі. Але, на жаль, я не можу знайти ніяких документальних свідчень цього факту. Та я не впадаю у відчай, не зупиняюсь, вважаю, що йду в правильному напрямку.  Доказ цьому – зібраний мною матеріал для книги з історії району. Вважаю, що якби ми видали хоча б 300 екземплярів видання, і воно було б у кожній школі, кожній бібліотеці – це було б чудово, адже така книга дійсно потрібна для району. Якби у мене були свої кошти – я б її видав  без жодних вагань, але, на жаль, не можу цього зробити… Я сам не поет і не письменник, краєзнавець, можливо, не володію особливим талантом писання. Але роблю те, до чого лежить душа…».

Юлія Міщенко

http://nashkraj.com/