"Млин мого дитинства" - 31 Липня 2012 - Cайт с. Підставки
Вітаю Вас Гість!
Неділя, 04.12.2016, 20:24
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Пошук

Календар

«  Липень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031

Форма входу

Друзі сайту

Сайт Липової Долини

Сайт с. Семенівка

НАШ КРАЙ

 О.В.Климов  

Міні-чат

Погода

Погода в Україні


Сільські новини » 2012 » Липень » 31 » "Млин мого дитинства"
21:52
"Млин мого дитинства"


Шановні відвідувачі сайту, хочу Вас познайомити з літературною творчістю нашої землячки Нестеренко (Ралко) Тамари Володимирівни, яка народилась, навчалась, проживала, працювала в селі Підставки.

На даний момент, вона проживає в СМТ Липова Долина, але думками з нами.
В своїх літературних нарисах, художніх статтях , Тамара Володимирівна розповідає про красу краю, описує життя своїх земляків та ділиться  думками про повсякдення.
Адміністратор сайту



Млин мого дитинства



В дитинстві, відколи себе пам'ятаю, росла я на річці. Зима, весна і осінь були якимись скороминущими, зате літо тягнулося, здавалось, цілий рік. І цей "рік" проходив на Груні. Скільки я потім у житті зустрічала річок, але такої мальовничої і гарної, як наша, не бачила ніде. Річка обрамляє половину села Підставки. Та побачити її не так просто, бо ховається вона у зелені шати. І лише де-не-де вашому зору відкривається обличчя річки: голубінь неба з поодинокими хмарками, кучеряві верби та високий очерет, ніби в дзеркалі відбиваються на водянійч поверхні.

На початку Пісок хати розступаються і вниз, на луг, біжить неширока доріжка. Біжить якраз до річки, де на правому березі стоїть водяний млин Зроблений уже давно, навіть старожили не пам'ятають коли, із дубового дерева, без жод­ного цвяха, покритий старою соломою, місцями вже із "залисинами". Та коли б мене запитали, яку із найкращих будівель у житті я бачила, то відповідь була б одна: "Наш млин".



Влітку хлопці-відчайдухи залазили на дах по поторцевих виступах і стрибали з них в  річку. А ми (я і мельникова донька Галя) часто гос­подарювали у самому млині. Іноді батько давав подрузі ключ, ми обмітали павутину по кутках, замітали підлогу, ставили у банку з водою букетик польових квітів. У млині було так гарно і затишно, по-домашньому пахло борош­ном. Він стояв спокійний, чекав на майбутню роботу. І лише дзюркіт водяних струмочків, які пробивались крізь заставки, порушував тишу. Іноді ми вилазили на горище, де завжди витав запашний дух лугового сіна. І зразу відкри­вався перед нами прекрасний краєвид: і чиста гладінь ріки, і вершечки верболозу, і луки, і криничка неподалік млина, з якої брали воду косарі, ідучи на луки косити траву. Це було якесь ніби казкове царство.

Іноді можна було злякати якогось нерадивого рибалку, який півдня сидів під млином з вудкою, мало не задрімавши. І хоч риба майже не ловилась, проте посидіти в тіні млина вважалось найкращим відпо­чинком.

Ліва від млина частина річки була вищою, бо воду стримували заставки. Коли вода доходила до верху заставок, мельник відкривав одну з них, вода з шумом лилась на колесо під млином, а зверху, в млині, мололось борошно. Дід Грицько, незмінний мельник, часом любив перехилити чарчину, але роботу свою виконував напрочуд старанно і сумлінно. Все життя він віддав млину і річці. Дім для нього не важив стільки, скільки важив млин. Річка іноді показувала свій норов і підмивала берег. Тоді мельник копав на лузі дерн і укріпляв ним береги. Скільки старечі руки накопали того дерну та перетягали до річки. Чи можна підрахувати? Вони наче змагалися з річкою, хто ж переможе.

З плином часу задумуєшся: не було над чоловіком ніякого начальства, ніхто не вказував, як і що робити, платили копійки, а він кожного дня трудився на совість, не рахуючись з часом, за будь якої погоди. І до цього часу залишилась стежка через увесь вигін, яку називають Портянчиною, бо рік у рік дядько Грицько ходив нею де млина, який був і його роботою, і захопленням, і життям.

Біля млина ми відчували себе частинкою природи. Тут все таке близьке і рідне. Кожен сантиметр землі вивчений кра­ще, ніж своє подвір'я. Навіть запах був своєрідний: воєдино злились дух борошна, водорослів, лепехи, лугового різнотрав'я. Недарма перед Зеленою неділлею звідси йшли із оберемками ле­пехи - хотілося, щоб і в хаті теж пахло річкою і млином.

Я не пам'ятаю, коли і як навчилась ходити, проте добре пригадую, як училась плавати. А у воді влітку перебувала більше, ніж на суші. Для багатьох із моїх ровесників млин був другою колискою.

Коли ми стали дорослішати, влітку часто допомагали колгоспу в збиранні урожаю. Цілісінький день на спеці, серед пилу і остюків, пізно ввечері прибігали додому, брали руш­ники і - гайда до млина. Річкова прохолода забирала всю втому. Наче русалки, викупувались, відновлювали свою вроду. Сміх, хлюпання, мокрі коси... Місяць здивовано поглядав на млин та на те русалчине дійство біля нього. А ми, викупані та свіжі від води, поспішали на танці до клубу. Де і дівалась втома.

Можливо, наша близькість до річки, до млина, до цієї Богом даної краси робила і людей з нашої вулиці іншими - добрішими, щедрими і талановитими. Бо як ще пояснити, що на одній нашій вулиці жило відразу три художники: Михайло Мартинович Решітник, мій батько - Володимир Андрійович Ралко та Олександр Данилевський. Ці люди ніде не вчились, талант їм даний Богом. Малювали для себе, для друзів та близьких. Ще й досі деякі з картин збереглись у односельчан, як добра пам'ять про їх авторів, яких уже немає в живих.

А ще наша вулиця була найспівучішою. Де ще весною чи влітку можна було почути такі гарні дівочі голоси. Це зби­ралася на Пісках "вулиця". Сюди тягнулась молодь зі всього села. Тут співали, розповідали цікаві історії, вчились танцювати. А теплими літніми вечорами вихо­дили й старі люди послухати пісні, сидячи на лавочках попід дворами. Дівчата, здебільшого, грали на баяні, хлопці - на гітарах. Тож і закохані не оминали нашої вулиці.

Конкурс пісень проводився кожного року і на день молоді. І тому ми особливо гордилися своїм артистом Василем Харитоненком, цим "підставським Гнатюком". І досі, хоч минуло вже багато років, звучить у душі ота стара як світ, але така близька і рідна "Дивлюсь я на небо"у виконанні Василя. А ще ми гордились, що хлопець з нашої вулиці не тільки гарно співає, але ще є і джентльменом: коли на найкращий приз виділились два претенденти - він і Валя з сусідньої вулиці, - Василь без роздумів віддав приз дівчині.

А який голос мала Євдокія Олещенко! Дзвінкий, високий і чистий, якому могли позаздрити і професіональні співаки. Робота, сім'я, господарство... Та завжди жінка знаходила час для ре­петиції, бо жоден концерт у селі не обходився без неї. І кожен виступ закінчувався бурхливими оплесками. На жаль, тяжка хвороба забрала життя цієї доброї жінки, яка і душу мала чисту та прекрасну, як і її голос. Збідніло село ще на одну солов'їну пісню.

Любили тут квіти. Не було двора, де б не будо квітника, чорнобривці та майори росли навіть на городах, а в декого –під двором. Ціле літо майоріли квіти у Марії Гаркавенко під хатою. Та найбільше їх було у дворі Євдокії Кузьменко, тьоті Дусі, як ми її називали. Влітку двір перетворювався на райський куточок. Однорічні і багаторічні, квіти цвіли тут з ранньої весни до осінніх заморозків. Насіння та розсада розходились по всіх сусідах, а то й на інші вулиці.

Жили в нас люди працьовиті, дружні і веселі. Запам'яталось усе хороше, що тут відбувалось. Коли з'являлась нова хата, то мазати йшли всією вулицею. На вхідчини складались грошима і дарували господарям щось із меблів. Проводжати людину в останню путь теж приходили всі і приносили щось на допомогу. Коли гуляли весілля, то жодного двору не минала молода, не дивились, хто там живе: старі чи молоді, багаті чи бідні. Особливо запам'яталось мені весілля у Семена та Наталки Посів, коли вони віддавали заміж доньку- красуню Катю. Наречена була дійсно, як принцеса: з довгою білою косокь милим, гарним личком. А ще ж гарно співала. І нам, малим, жаль було, що її забирають так далеко, аж на Полтавщину, і ще одним голосом збідніє наша співуча вулиця. Весілля відбувалось за старо­винним українським звичаєм: з "поїздом", весільними піснями. Тому й закарбувалось у пам'яті.

Про небаидужість наших людей хочеться розповісти ось таку історію. Одного літа приїхала військова колона у наше село допомогти колгоспу у збиранні урожаю. Поселились солдати на вигоні. Прожили декілька тижнів, встигли под­ружитися як із молоддю, так і з старшими. І от одного дня і прокотилась вулицею звістка: солдати голодують, їдять лише юшку та й ту без засмажки, бо закінчились продукти. Тодішній голова колгоспу, Микола Петро­вич Карпець, "круто" поговорив із командирами, бо дійсно, як же це жити в селі і тримати хлопців , на голодному пайку, не звернувшись по допомогу до колгоспу. Але, перш ніж допоміг колгосп, кинулось підгодовувати солдатів жалісливе жіноцтво. Потяглись вервечками жінки - хто з відром картоплі, хто накопав моркви та цибулі, хто з вузликом гречки, рису, пшона. Ділились із солдатами всім, що було в коморі чи на городі. А пізніше почали їхати до синів у гості батьки та родичі (частина прибула із Німеччини), то знову ж таки, хоч ніхто не мав великих хоромів, але тіснились і давали людям притулок на 3-4 дні.

Запам'яталась і людська щедрість. Женучи гуси до води, я завжди проходила повз стареньку крайню хату, де жила бабуся Горпина з онуком. Вона часто гукала мене: "Іди, дитино, сюди, попробуєш моїх пиріжків!" Пиріжки були із житньої муки, часто з горохом чи картоплею, але завжди ще гарячі. І хоч дома кожної неділі мама пекла білі пиріжки, але ці були особливо смачними і видавалися справж­німи ласощами. Можливо тому, що дані були щедрою рукою і від щирої душі.

Траплялися на нашій  вулиці і курйозні випадки. Однієї весни під час розливу із-за Груні долинуло розпачливе: "Допоможіть!". Вода доходила майже до городів - зима була щедра на сніги. Тітка Дуся організувала цілий рятувальний загін, взяли мотузки, хтось прихопив драбину та й подались рятувати людину. Які ж були здивовані, коли, перебравшись через річку, побачили чоловіка, який стояв на острівці і волав з усієї сили. Ним виявився житель су­сіднього села, який, добряче випивши спиртного, ішов із гостин додому. Брів навмання по воді та й дійшов до острівця, а коли хміль трохи вивітрився з голови, побачив довкола себе воду та з переляку і закричав. Скільки потім було сміху із цього "утопаючого".

Не позичати було й почуття гумору нашим людям. При­гадую, як баба Христя (одна з сусідок) віником збивала жуків із картоплі. На запитання, навіщо вона це робить, баба з гумором відповадала: "Хай, гади, якщо не зароблять струсу, хоч потрудяться ще раз вилізти на кущ".

Промайнули літа. Давно немає вже млина. Чиясь недобра рука спалила дах, а пізніше заїжджі варвари, які прийшли купатися, поскидали жорна у воду. Згодом розібрали і стіни. Залишився млин лише у спогадах та інколи ще при­ходить у снах, де стоїть він, замріяний, на сонці у золотому брилі із свіжої соломи, розхлюпуючи навкруг пози­тивну енергію. А ще - у картині, яку .намалював один з моїх перших учнів Андрюша Кузьома із Синівки, нині художник. Змалював майстерно природньо, що так і хочеться сказати про млин, як про людину: "Стоїть як живий".



Змінюються звичаї і часто не в кращий бік. А так хочеться, що люди залишалися добрими і чуйними, співучими і красивими в усіх і відношеннях, допомагали один одному в біді. Щоб за щоденними буденними клопо­тами не зітерлось людське із їхніх душ, не роз'їдали їх заздрість і злоба, бо наше життя залежить від самих нас. І від нас залежить, що ми залишимо своїм дітям у спадок: насад­жений ліс чи пеньки, чисте повітря і річку з мальовничими берегами чи брудний потічок, традиції наших прадідів чи запозичену вульгарщину.

І зараз мені відрадно те, що вже моя маленька донька говорить: "Мамо, пішли про­відаємо стареньку бабусю, понесемо їй гостинчика. Та сходимо й до млина, нап'ємося води з кринички". Бабусі Горпині вже дев'ятий десяток, вона погано бачить і рідко виходить надвір. Гостям, проте, рада завжди.

"Живого" млина дитина ніколи не бачила, та, мабуть, перейшла до неї мамина любов до річки, млина, маленької кринички, де і сьогодні б'є джерело чистої, як сльоза, води.



                                                                                       23 серпня 2000 року


                                                                                                             Т. Нестеренко (Ралко)

                                                                                                             Газета Наш Край




Категорія: Новини села | Переглядів: 1461 | Додав: Admin | Теги: Дитинство, млин, нарис, спогади | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0