Василенко Матвій Іванович (1888-01.07.1937) - Видатні люди села <!--if()-->- <!--endif--> - Видатні люди,які народилися, проживали або проживають в селі - Cайт с. Підставки
Вітаю Вас Гість!
Субота, 03.12.2016, 23:46
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Категорії розділу

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Пошук

Форма входу

Друзі сайту

Сайт Липової Долини

Сайт с. Семенівка

НАШ КРАЙ

 О.В.Климов  

Міні-чат

Погода

Погода в Україні


Видатні люди,які народилися, проживали або проживають в селі

Головна » Статті » » Видатні люди села [ Додати статтю ]

Василенко Матвій Іванович (1888-01.07.1937)
    

Матвій Івановича Василенко народився 13 листопада 1888 р. у с. Підставках Гадяцького повіту Полтавської губернії (нині - Сумська область).
Крім нього в сім'ї були Меланія, Мусій, Марія. Батько Іван Андрійович, у зв'язку з тим, що рано померла дружина, продав будинок і з дітьми переїхав до містечка Гадяч. Маланія, як сама найстарша сестра, займалася по господарству вдома. А решта братів і сестра вчилися.
У 1905 р. його, тоді вільного слухача Казанського університету, приголомшила звістка про арешт і страту брата Мусі я за активну участь у революційній боротьбі.
Закінчивши два курси університету, М.І.Василенко у 1906 р. вступив до Тифліського військового училища, з якого був випущений у 1909 р. підпоручиком.
Перша світова війна застала Василенка на посаді командира роти запасного піхотного полку в Казанському військовому окрузі. Незабаром він опинився на Західному фронті. Високий професіоналізм, особиста хоробрість, уважність до підлеглих, турбота про їхні потреби зробила Василенка авторитетним командиром. Він користувався повагою і довір'ям серед солдатських мас. Після Лютневої революції його обрали членом армійського виконавчого комітету 3-ї армії і делегатом на І Всеросійський з'їзд Рад. Як відомо, з'їзд відкрився у Петрограді 3 липня 1917 р. Штабс-капітан М.І. Василенко разом з делегатами-фронтовиками слухав у Таврійському палаці виступи делегатів з'їзду.
У серпні 1917 р. Матвій Іванович став членом армійського комітету 5-ї армії, а пізніше був комісаром і начальником штабу цієї армії.
У травні 1918 р. М.І. Василенко вступив до Академії Генштабу, де вже йшла реорганізація. Для забезпечення сприятливих умов для цієї роботи академію було евакуйовано до Єкатеринбурга, а наприкінці липня - до Казані. У серпні це місто захопили частини чехословацького корпусу. Всіх слухачів академії було взято в полон. Їх мали вивезти до Владивостока.
На шляху з Казані на Далекий Схід М.І. Василенку вдалося втекти. У листопаді 1918 р. з величезними труднощами він добрався до лінії фронту й одразу включився в роботу по формуванню червоноармійських частин. На початку 1919 р. Матвій Іванович об'єднав невеликі загони, створені комітетами бідноти, в червоноармійську бригаду й у лютому став її командиром. Ця бригада в складі 8-ї армії воювала на Південно-східному фронті проти білокозаків і денікінців. Її командир завжди показував приклад стійкості й безстрашності.
У липні 1919 року Реввійськрада Південно-східного фронту призначила М.І. Василенка командиром 40-ї Богучарської стрілецької дивізії. Обстановка в той час на фронті складалася для Червоної Армії несприятливо. Денікінці захопили весь Північний Кавказ, Донбас, значну частину України і розгорнули наступ на Москву.
Центральний комітет звернувся до партії, до країни з написаним В.І. Леніним листом "Всі на боротьбу з Денікіним!" У листі було дано конкретну програму мобілізації всіх сил народу на розгром ворога.
40-а дивізія під командуванням М.І.Василенка вела жорстокі бої проти білогвардійської кінноти Мамонтова, яка намагалася прорвати фронт і вийти в тил радянським військам. 5 серпня поблизу станції Талової Матвій Іванович дістав тяжке поранення. Його було евакуйовано до Воронежа, а потім - до Москви.
Вдало зроблена операція дала можливість М.І. Василенку незабаром повернутися у стрій. 6 листопада 1919 р. його призначено командуючим 11-ю армією. Матвій Іванович прибув до Астрахані.
У частинах 11-ї воювали люди, імена яких стали легендою. Гікало, Козлов, Кожанов, Нестеровський, Ковтюх. Юнаками і підлітками пройшли тут школу мужності письменики Фурманов і Гайдар, воєначальники Жуков, Соколовський, Баграмян, Тодорський. Кожен день війни на цій ділянці фронту пов'язаний з іменами Кірова, Орджонікідзе і Василенка. Що це за людина, якого в роки громадянської війни називали легендарним командиром і про якого потім на довгі роки незаслужено забули?
В скупій автобіографії після війни Василенко писав, що особисто керував боями при звільненні Царицина, Ставрополя, Георгієвська, Владикавказу, Грозного, Порт-Петровська, Сочі, Туапсе.
Життя армії відображено в наказах командарма. Вони всі збереглися. Детальні розробки воєнних операцій, розпис завдань кожному загону, батареї і частині, сухуватість розпоряджень, здавалось би, дріб'язкові турботи про фураж, провіант, про роботу складів, про лікбез армії - все це змальовує Василенка як умудреного досвідом і убіленого сивиною командира. Важко повірити що в цей час командарму було лише 32 роки. З фотографій, що збереглися, колективних знімків Реввійськрад і штабів армії на нас дивиться мужнє суворе обличчя молодого командарма, колишнього українського селянина. Від невисокої кремезної постаті віє силою.
В роки громадянської війни молодості не дивувалися, в армії були навіть підлітки. Проте Василенко і за складом свого характеру завжди здавався оточуючим старшим своїх років. Все в житті і в роботі він сприймав з надзвичайною відповідальностю і серйозністю. Був стриманим, скромним і скупим на слова.
У зв'язку з переходом командарма 9-ї армії І.П. Уборевича на польський фронт, виникла необхідність знайти йому хорошого наступника, щоб добити денікінські війска в Чорномор'ї. Командуючий Південним фронтом М.М. Тухачевський писав Головнокомандуючому Збройними Силами Республіки С.С.Каменеву: "Василенко, напевне, більш підходить до посади командарма Кубанської, він хороший організатор, хотілося б знати вашу думку".
Василенко отримав наказ негайно прийняти командування 9-ю Кубанською армією і ліквідувати залишки денікінської армії на Чорноморському узбережжі.
Червоній армії довелося зустрітися тут з великими труднощами. Денікінська армія налічквала понад 60 тисяч чоловік. Десятки тисяч коней і масу біженців, що рухалися з ними і як сарана об'їдали небагате населення Чорномор'я. Разраховувати на місцеве продовольство не доводилося.
Проте наступати треба. Командарм Василенка віддає наказ про продовження наступу всіма наявними силами, не дивлячись ні на що.
"Справа була суцільним подвигом — писав пізніше в журналі "Воєнний вестник" М.І. Василенко. - "Без їжі, без фуражу, під вогнем морської артилерії з англійських дредноутів, веде наступ армія проти противника, в 15-20 разів пареважаючого числом... Ніщо не могло зупинити пориву Червоної Армії."
Пустивши незначні сили по дорозі вздовж берега і спрямовуючи головні сили в обхід по горах, армія, не зважаючи на масову загибель коней і втрати в людях, досягає мети.
Рештки - вцілилих денікінських війск стікалися на Чорноморське узбережжя, та концентрувались у районі від Туапсе до Адлера. Створивши тут оборону, вони намагалися переправитися по морю в Крим - останній оплот білогвардійщини на півдні Росі. Перед 9-ю армією було поставлене завдання не допустити цього, блокувати ворога і змусити його капітулювати. С.М. Кіров, розуміючи необхідність розлучення з Матвієм Івановичем, все ж дужче шкодував з цього приводу. "Робота Василенка відчувається у всьому, - писав він. - Підлеглі звикли до нього ... Не помилюсь, коли скажу, що всі відповідальні працівники дотримуються такої ж думки".
До складу 9-ї армії, командування якою Матвій Іванович прийняв у квітні 1920 р., входило 7 дивізій, укомплектованих лише на 20 процентів. Їм не вистачало боєприпасів і продовольства, а бої попереду мали бути тяжкими - треба було добити білу армію, охороняти узбережжя від Тамані до Геленджика.
Докладно вивчивши обстановку, командарм Василенко оцінив реальні можливості противника й розпочав рішучі дії. 7 квітня червоноармійські частини вступили до Туапсе. 29 квітня було визволено Сочі, 2 травня - Кудепсту і Адлер. Білогвардійцям не допомогли ні жорстокий опір, ні англійські кораблі й літаки.
2 травня 1920 р. в районі Кудепси денікінський генерал Морозов і представник контрреволюційної "Кубанської ради" генерал Букретов прийняли умови капітуляції, пред'явлені командармом М.І.Василенком. Склали зброю й здалися в полон чотири корпуси, одна дивізія, кубанське інженерне училище - загалом 60 тисяч "нижчих чинів" і 5 тисяч чоловік офіцерського складу. Було взято великі трофеї, в тому числі 20 тисяч коней.
У вересні 1920 року на польському фронті склалася складна обстановка для наших військ. Частини під натиском переважаючих сил противника відступали, білополяків треба було зупинити. Реввійськрада республіки призначає Матвія Івановича Василенка командармом 14-ї армії на польському фронті, як досвідченого спеціаліста.
У першій половині жовтня 1920 р. 14-а армія під командуванням М.І.Василенка у запеклих боях, що точилися в районі Бара, Хмільника і Проскурова (нині - Хмельницького), зупинила просування військ Пілсудського.
Дивними й незвичними здаються Матвію Івановичу дні без перестрілок і гуду битв, мирні дні і ночі, які можна проводити вдома, в теплі і затишку. Пора б мати власний дім, свою сім'ю...
Він дуже бережно зберігав реліквії своєї громадянської війни. Золотий годинник, який вручав Матвію Івановичу Серго Орджонікідзе в місті Баку за звільнення Азербайджану - в тому, ж 1920-році, відразу після Сочі, бойову почесну зброю Азербайджанського Раднаркому і орден Червоного Прапора цієї республіки.
На Україні йому подарували іменну шаблю і нагородили Грамотою, а після війни, в 1923 році, вже в Омську на вшануванні героїв Червоної Армії колишньому командарму вручили срібний партсигар.
Але найдорожчою нагородою був орден Червоного Прапора, отриманий за те, що в найбільш ускладнений період громадянської війни з березня 1919 року по грудень 1920 року послідовно командував 9-ю, 11-ю, 14-ю арміями, керував бойовими діями цих доблесних армій, зусилля яких неодноразово приводили до успіхів на узбережжі Чорного моря, по кавказькому березі Каспійського моря, проти військ Денікіна і на Україні проти білополяків і Врангеля.
Після громадянської війни Василенка було призначено начальником військових навчальних закладів Сибіру. Деякий час він командував 45-ю Волинською Червонопрапорною дивізією, 17-м та 9-м корпусами Київського військового округу.
З 1931 року по 1935 р. Матвій Іванович очолював Інспекцію по бойовій підготовці РСЧА, часто брав безпосередню участь у керівництві навчаннями.
Вже після громадянської війни, в мирні роки будівництва Василенко, зайнятий Інспекторською роботою, опираючись на власний досвід, написав понад десяток невеликих книжок по військовому навчанню солдат і командирів рядах Червоної Армії. "Пам'ятка червоноармійцю 45-ї стрілецької Червонопрапорної Волинської дивізії", "Методика тактичної підготовки піхоти”, "Бойова служба червоноармійця", "Червоноармієць у розвідці" та інші. Його твори перевидавались не один раз. Матвій Іванович збирався написати книгу про армію. За створення більш як десяти посібників з військової підготовки його було нагороджено орденом Червоної Зірки.
З 1935 р. М.І. Василенко перебував на посаді заступника командуючого Уральським військовим округом. Багато років він був членом Військової ради при Наркоматі оборони СРСР, мав військове звання комкора.
Та насувалися тяжкі 30-і роки, культ особи розростався вглиб і вшир. Сталіну не подобалося, що багато полководців громадянської війни ходили у високих званнях, носили в петлицях по 3-4 ромби, і він провів військову реформу. Всім, крім окремих, знизив звання на одну ступінь - хто носив 4 ромби, став носити 3 і т.д. На жаль, цим не закінчилося, стали штучно створювати "ворогів народу".
У 1937-38 роках багатьох воєначальників, друзів і соратників Василенка, розстріляно, як і його самого.
Його друг і соратник по 11-й армії, а потім начальник Військово-Повітряної Академії їм. М.С. Жуковського, генерал-лейтенант О.І. Тодорський цієї долі уникнув, він залишився живим, але близько двадцяти років пробув в ув'язненні на Півночі. Тодорський весь час говорив своїм товаришам: "...терпіть, правда восторжествує, розберуться і нас звільнять". Такий момент настав у 1956 році.
Уряд призначив його головою комісії по розслідуванню справ ув'язнених. Багатьох він звільнив з тих віддалених місць. Згадав О.І. Тодорський і про свого друга по службі Василенка, про його сім'ю. На далекій Колимі, на шахті по добуванню золота ім. С.Г. Лазо, знайшов дружину М.І. Василенка Євдокію Вікентіївну, яка з метою конспірації змінила своє прізвище по фіктивному шлюбу на прізвище Меринова.
За рішенням суду міста Москви фіктивний шлюб було розірвано і Євдокія Вікентіївна стала знову носити прізвище чоловіка - Василенко. Сам Матвій Іванович був у березні 1937 року заарештований, а 1-го липня 1937 року - розстріляний. Його звинувачували в тому, що він у роки громадянської війни у 1918 році був у полоні в Колчака, а його дружина знищила якийсь секретний документ у 30-і роки.
У М.І. Василенка залишилося двоє дітей, дочка Інна і син Віктор, які під час арешту батька були сховані у родичів у Харкові. Під час війни дочку Інну фашисти забрали в Німеччину, на цьому обривається її слід. Син Віктор вижив. Після Вітчизняної війни служив у армії, потім закінчив будівельний інститут, став інженером. У 1971 році на будівництві заводу в місті Братську при аварії загинув.
О.І. Тодорський виявив піклування про Євдокію Вікентіївну Василенко, добився для неї пенсії і виділення квартири в Москві по вулиці Горького. Вона померла в Харкові в 1963 році.
В 1956 році командарм Василенко М.І. був реабілітований. Історії повернуте ще одне і'мя. І підставчанам є з кого брати приклад.



Джерело:
Категорія: Видатні люди села | Додав: Admin (24.09.2010) | Автор: E W
Переглядів: 867 | Коментарі: | Теги: | Рейтинг: /
Всього коментарів: 0