За матеріалами газети "Найш Край"

  Про Цеймерна я чув ще в дитинстві. Розповідали про нього в основному літні чоловіки. Це прізвище було на вустах і в Підставках, і в Слобідці, у Дрюковому і Вели­кому Лісі, в Колядинці і Бірках. У Слобідці в когось навіть зберігався портрет Цеймерна, бо він його привозив із Гадяча в свою економію в хутір Дрюків. Розповідали, що Цеймерн хотів побудувати залізницю з Гадяча на Дрюків та Недригайлів. Та розпочалася Перша світова війна і плани довелося відкласти.

Різні оповідки про життя цієї людини розкривали окремі риси її характеру. Так, існує згадка, як одного разу Микола Максимович Цеймерн поспішав на потяг у місто Гадяч із Дрюкового. Кучер дуже гнав коней, щоб не запізнитися. На потяг пан устиг і поїхав до Петербурга, але коней загнали. Управитель покарав кучера, звільнив його з посади. Наступного року приїхав Микола Максимович, але його зустрів інший кучер. В економії пан наказав управи­телю повернути попереднього візника, вибачитися перед ним і видати платню за той період, відколи його звільнили.

І ще один спогад, що зберігся. Є в урочищі Пробужка місце, яке назване на честь Адама, який там колись прожи­вав. Розповідали, що цей чоловік був у Цеймерна лісником. Одного разу його викликає Цеймерн. Адам жив бідно, був чесним чоловіком. Він прийшов у обмотках, латаних полотняних штанях і старій свиті. Повів пан його в ліс і каже: «Ось бачиш дуб, а на ньому високо вгорі - чоботи?». Потім підвів до другого дуба: «Дивись, Адаме, вгорі висить свита...». Так підходили ще до кількох дерев. Адам добре зрозумів панову науку. А що тут розуміти? Житимеш чес­но - ходитимеш обірваним. Спиляєш дуба - і є чоботи.

Через декілька років Цеймерн знову покликав до себе Адама. Той з’явився у нових чоботях, кожусі, шапці. Цеймерн похвалив, що добре засвоїв науку, але вказав і на те, що ліснику вже пора міняти роботу, бо аж занадто грамотним став, але в усьому треба знати міру.

У Сумському державному архіві я знайшов документи про цього Адама: Череповський Адам Васильович (1826 -10 вересня 1916 рр). У нього був син Марк та онук Максим 1906 р.н. Родом Адам був із с.Бірки. Ще й до цього часу, недалеко від Кулибабівщини, на протилежному березі річки Пробужки, є місце, де стояла Адамова хата.

У 1909 році відзначалося 200-річчя Полтавської битви. Старожили згадували, що в той час у селі Підставки від­крили пам’ятник Петру I. Цеймерн організував святкування цієї події. Біля відомих дубів був накритий стіл для дворян, а для селян, які відзначали подію біля річки Грунь, він виділив бочку вина і пиво.

У Пробужці Цеймерн посадив сосновий ліс, який зберігся до цього часу, а також змінив русло річки Про­бужка в селі Підставки.

Мені розповідала моя бабуся, що в молодості вона полола буряки в економії Цеймерна і їй платили по 20 копійок сріблом за день.

Збереглися згадки і про дружину Миколи Максимови­ча - Ольгу Олександрівну. Коли вона вперше приїхала у Дрюків, була дуже здивована тим, що вся обслуга й робіт­ники їдять за столом з одного довгого корита. Господиня розпорядилася, щоб видали миски, ложки та інший посуд. З того часу людей в економії з корит більше не годували.

Якось одного літа вона відпочивала в економії. Був у господарстві маленький потішний козлик, з яким жінка забавлялася. Сидить, бувало, в кімнаті, а тваринка підій­де до відчиненого вікна - вона її погладить, дасть щось поїсти. Наступила осінь і баронеса поїхала в Петербург. Козлик підріс і його забили на м’ясо. Коли наступного року Ольга Олександрівна знову приїхала в село, довго не могла зрозуміти, де ж подівся козлик.

А тепер детальніше про те, ким був М.М.Цеймерн.

Цеймерн (фон) - баронський рід, внесений у матрикул Ліфляндського дворянства у 1747 році. Його родоначаль­ник - ландрат Каспар Цеймерн (1613-1692). Карл-Ернест (1730-1791) був бригадиром голштинських військ імпера­тора Петра III, який найменував його у своєму рескрипті бароном.

Друга гілка роду Цеймернів також із Ліфляндських дворян і була затверджена в потомственному дворянстві в особі сенатора Максима Карловича Цеймерна (1802­1882). Потомство Максима Цеймерна внесено в IV частину родовідної книги Гродненської губернії, а потомство його брата, генерал-лейтенанта Миколи Карловича Цеймерна (1800-1870), учасника боротьби проти горців Кавказу - в 11 частину родовідної книги Харківської губернії.

Микола Максимович Цеймерн - виходець із дворян Ліфляндської губернії, православного віросповідання, син дійсного таємного радника і сенатора М.К.Цеймерна, народився 24 квітня 1839 року. Виховувався в Пажеському корпусі, який закінчив з відзнакою. 26 серпня 1856 року вступив на службу прапорщиком у Санкт-Петербурзький гренадерський полк.

Кар’єрний ріст військового був стрімким. Менш як за три роки став підпоручиком, через два роки - поручиком, а ще через два - штабс-капітаном. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу. Був ад’ютантом: началь­ника Варшавського гвардійського загону; намісника царства Польського; начальника гвардійського Варшав­ського загону при наміснику царства Польського. Брав участь у придушенні Польського повстання 1863-1864 рр. Звання підполковника отримав у серпні 1866-го, а рівно через три роки - полковника. Більше п’яти років Микола Цеймерн служив офіцером з особливих доручень при Головнокомандуючому Варшавським військовим округом. По три наступні роки він - командир 2-го стрілецького, генерал-фельдмаршала князя Баратинського, батальйо­ну та 4-го гренадерського Несвіжського полку. Учасник російсько-турецької війни 1877-1878 років.

Не злічити нагород хороброго воїна. Його було відзна­чено орденами святого Станіслава, а також святої Анни всіх трьох ступенів, святого Володимира 4-го, 3-го і 2-го ступенів, Золотою зброєю. Нагороджений орденом свя­того Александра Невського та діамантовими знаками до нього, орденом Білого орла, персидським орденом Лева і Сонця 1-го класу із зіркою, а також багатьма іншими закордонними відзнаками, зокрема Польщі й Туреччини.

3 травня 1879 року розпорядженням царя Олександра II полковник Цеймерн призначений «виконувачем посади Гродненського губернатора». 30 серпня 1979 року за відмінні успіхи йому присвоєне звання генерал-майора із затвердженням на посаді Гродненського губернатора і призначенням у свиту імператора. За успішну організацію збору казенних і викупних платежів удостоївся «монаршо­го благоволения». У жовтні 1883 року царським наказом Цеймерн був звільнений за власним проханням із пере­веденням у Міністерство внутрішніх справ. А вже через півроку став Астраханським губернатором і наказним отаманом Астраханського козачого війська.

У 1889 році М.М.Цеймерн удостоївся звання гене­рал-лейтенанта.

Був у його біографії ще один губернаторський рядок - з червня 1898 р. по жовтень 1901-го він - Владимирський губернатор. Залишивши цей пост 16 жовтня 1901 року, Цеймерн став почесним попечителем Попечительської ради закладів імператриці Марії по Санкт-Петербурзькому попечительському «присутствию».

14 квітня 1902 року Цеймерну присвоєно звання «Генерал від інфантерії». (Генерал від інфантерії — вій­ськове звання і чин в Російській Імперії в 1796—1917 рр. Вищий генеральський чин в піхотних військах. На флоті відповідав чинам адмірала і дійсного таємного радника. Звання введено імператором Павлом I 29 листопада 1796 р. Відповідав II класу «Табелі про ранги» із зверненням «Ваше високопревосходительство».

Генерал від інфантерії за посадою міг бути генерал-ін- спектором піхоти, командувачем військами військового округу, керувати крупними військовими з’єднаннями (корпусом, армією, фронтом. Інформація Вікіпедії).

Є інформація, що в 1887 році на Цеймерна було здійснено замах.

Він також був почесним козаком станиць Астрахансь­кого козачого війська: Ветлянінської, Михайлівської, Лебяженської, Дурновської і Саратовської.

Що пов’язує М.М.Цеймерна з нашим краєм? У Га- дяцькому повіті він мав економію в хуторі Великий Ліс з 1882 до 1915 року. Мав каплицю-усипальницю в хуторі Дрюків. Займався лісонасадженням в урочищі Пробужка. Декілька разів був у Хресто-Воздвиженській церкві с.Під- ставки (кінець XIX початок ХХ сторіччя). Останній раз - у січні 1913 року.

У 1884 році у Дрюковому М.М.Цеймерн мав землі: 17 десятин - присадибної, садів і городів; 4 - вигону; 476 орної; 40 - сінокосу лучного; 24 - лісу із зарослями; 62 лісу стройового; 10 - лісу дров’яного. Всього - 633 де­сятини. В господарстві налічувалось: коней робочих - 24; не робочих - 12; волів - 28; корів - 15; третяків - 5; дрібної рогатої худоби - 12; свиней - 30. Річних робітників наймав на роботу - 5, жінок - 2. На літній час - 24 робітники і 6 жінок. Із економічного посіву було: жита - 70 десятин; ярої пшениці - 15, ячменю - 20; вівса - 20; гречки - 9. Кожного року вдобрювалося 50 десятин землі. Цеймерн володів вітряним млином. Він здавав в оренду 50 десятин землі на 4 роки за 500 рублів (по 10 рублів за десятину).

Помер Микола Максимович Цеймерн 26 лютого 1915 року в Петрограді, де й похований.

Петро ЯКОВЕНКО,

краєзнавець с. Підставки

http://nashkraj.com/