За матеріалами газети "Найш Край"

З історії

Слобідка (слобода) - це оселя з власним самоврядуванням. Так пояснює Вікіпедія значення слова і саме таку назву має один із населених пунктів нашого району. Відомий краєзнавець, уродженець с.Підставки П.В.Яковенко, досліджуючи архіви, натрапив на дані про те, що при перебуванні на підставській землі, Петро I згадував і це село - «А зто - Слобода...»
Слобідка - невеликий населений пункт Підставської сільської ради. Від останнього будинку Підставок до першого слобідківського - не більше десяти хвилин пішого ходу хорошою дорогою з асфальтовим покриттям. Пізно восени і взимку село завмирає. Цієї пори будні місцевих жителів пов’язані переважно з господарськими клопотами. З першим весняним теплом їх стає більше. Село оживає - крім місцевих, приїздять сюди й жителі Підставок та інших населених пунктів, які господарюють на присадибних ділянках нежилих будинків. Таких у селі багато, проте земля біля них не бур’яніє, є бажаючі обробляти ці городи. Влітку Слобідка також гомонить приїжджими, яких приваблює хороший піщаний пляж на березі річки Грунь. Відпочивальників тут завжди вистачає. Адже це мальовниче місце з хорошим під’їздом і чистою водою знають навіть далеко за межами району. «Село Слобідка походить із давніх давен, виникло мабуть разом із селом Підставки , - розповідає житель с. Підставки І.В.Роспоп. - Входило до Бірківської волості Гадяцького повіту Полтавської губернії. До революції через річку Грунь, що протікає повз село, збудували величезний дерев’яний місток, який з’єднував Слобідку та Бірки. По дорозі на Сватки, в лісі проживав пан Бреловський. З розповіді моїх дідів і бабусь, Слобідка була підпорядкована пані Косинській із Бірківської волості. В радянський період належало до Бірківської сільської ради Синівського району Сумської області. Перед Великою Вітчизняною війною його населення нараховувало майже сто осіб, у 60-80 роках минулого століття в селі було 60 будинків, проживало близько 70 чоловік.
Слобідка славиться знаменитими людьми. Мій дід Іван Олексійович Воловик, учасник штурму Зимового палацу в 1917 році. Він закінчив медичне училище в місті Петроград, особисто знав сім’ю царя Миколи II і працював медиком при його дворі. Потім брав участь у буремних подіях Жовтневої революції, громадянській війні, був лікарем у складі бригади легендарного полководця Г.І.Котовського, надавав медичну допомогу самому Григорію Івановичу, коли той був поранений. Тісна дружба з родиною полководця мала свої плоди - коли в м.Одеса народилася моя мама, Григорій Іванович сам сказав, щоб дівчинку назвали Надією на честь його сестри. А потім офіційно (без церкви) став її хрещеним батьком. Повернувшись у 1924 році в Підставки, І.О.Воловик працював медиком у Синівській районній лікарні, пізніше - завідуючим Бірківським ФАПом. Переписка мого діда з родиною Г.Котовського обірвалася у 1925 році після смерті легендарного комдива. Дідів брат - Демид Олексійович - воював в імперіалістичну війну 1914 року і став повним Георгіївським кавалером, загинув цього ж року, а його нагороди знаходяться в Москві, в музеї Збройних Сил Росії. Ще один брат Федір Олексійович командував кавалерійською дивізією Будьонного і загинув під час громадянської війни в 1920 році.
Син мого діда І.О.Воловика Михайло - полковник Радянської армії, льотчик, служив у Москві. Фронтовими шляхами Великої Вітчизняної дійшов аж до Берліна. Здійснював польоти штурманом на бомбардувальниках, винищувачах, був заступником командира та командиром полку авіації, командиром льотної комісії. Після звільнення за станом здоров’я із збройних сил (1962 рік) тривалий період працював головним інженером на одному із секретних авіаційних заводів по виробництву нових літаків. Служив в урядовій авіації. Його дружина Марія Іванівна Воловик працювала особистим секретарем тодішнього Голови Президії Верховної Ради СРСР Михайла Івановича Калініна. Дядько Михайло Іванович Воловик дружив із родиною голови Сватківської сільради Михайла Олексійовича Ємця, який під час Великої Вітчизняної війни здійснив відому втечу з острова Узедом на ворожому літаку з Героєм Радянського Союзу Дев’ятаєвим (з ним також товаришував) та жителем села Сватки Шуйським, особистим секретарем М.С.Хрущова. Досягнули висот у професійних сферах і його сини, онуки, інші члени родини. Мій батько Василь Сергійович Роспоп, капітан радянської Армії, в роки війни командував батареєю, взводом, був начальником розвідки полку леген-дарних «Катюш». З боями пройшов до Берліна, також воював із японськими самураями. До 1954 року як кадровий військовий служив в армії. Нагороджений багатьма орденами та медалями, зокрема, Бойового Червоного Прапора, Червоної Зірки, Орденами Великої Вітчизняної війни та іншими.

До відомих людей, хто народився і виріс у Слобідці, належать Микола Степанович Сошенко, Ігор Микитович Сошенко, Михайло Іванович Воловик, Кость Мусійович Роспоп і його сини Сергій, Трохим, Валерій Миколайович Бойко та інші. Всі вони залишили яскравий слід в історії своєї батьківщини та нині славлять село хорошими справами. Отож, якби хто взявся за створення літопису цього мальовничого села, то мав би з чого і з кого почати свою розповідь, доповнюючи її новими цікавими фактами...», - завершує свою інформацію Іван Васильович.

Сьогодення

Перша садиба при в’їзді в село належить багатодітній родині Тетяни Ярославівни Емінової, яка виховує п’ятеро дітей. Жінка пригадала далекий вже на сьогодні 1997-й рік, коли приїхала гостювати до мами, та й собі вподобала тут гарний будинок. Працювала деякий час у колгоспі на різних роботах, а тепер господарює вдома. Швидко збігли відтоді літа. Вже заміжня, має свою родину і доньку її старша Аліна, син Ахмет працює у фермера, Каріна - учениця 2-го курсу Синівського ПАЛ. Найменшенькі Ліза та Єсенія навчаються у 5-му і 3-му класах Підставської ЗОШ. До школи дівчатка ходять пішки - добре, що є асфальт, тож цей шлях не страшний їм і в негоду. Такою дорогою зручно добиратися при потребі в Підставки і всім місцевим жителям, а у Слобідку - листоноші та соціальним працівникам, які обслуговують тут людей, котрі проживають одиноко.

Неподалік Т.Я.Емінової мешкає родина Марченків. Схожим у долі свекрухи Катерини Олексіївни і невістки Наталії Григорівни є те, що їх обох у це село привело велике кохання, а згодом і заміжжя. Мельниківська родом Катерина Олексіївна дістала слобідківську прописку півстоліття тому, після зустрічі, знайомства та весілля з Василем Андрійовичем Марченком. Усе до найменших дрібниць тримає її пам’ять - перші поба¬чення, враження і те, як «на щедрика» приходили свати. А потім 31 січня відгуло їхнє весілля. Про нього щодня нагадує велике чорно-біле фото, яке в оселі в обрамленні вишиваних рушників - на видному місці. Для Наталії Григорівни такою ж незабутньою є зустріч на весіллі у сестри з слобідківським хлопцем Миколою, якого потім три роки чекала з армії (служив підводником у Лієпаї), і з яким живуть у мирі й злагоді. Задля нього дівчина відмовилася від посади викладача історії в Сумському сіль-ськогосподарському інституті, де її, випускницю істфаку Київського державного університету ім.Т.Шевченка, з нетерпінням чекали. Цю роботу замінила іншою - вчила історії не студентів, а сільських учнів у Синівській школі. Говорить, що ніколи про це не шкодувала, адже кожний день у школі був яскравою сторінкою її життя. Довіку вдячна своїй другій мамі за те, що могла спокійно залишати при потребі на неї доньку Оксану, незакінчену домашню роботу і «летіти» до школи. Своїх учнів Наталія Григорівна вчила визначати мету і йти до неї. Мало кому розповідала про приклад зі свого життя - вступила на істфак з конкурсом 8 абітурієнтів на одне місце з четвертого разу. В перервах між невдалими спробами працювала токарем-револьверником на велико¬му підприємстві в обласному центрі, а щоліта спаковувала підручники і знову їхала в столицю «штурмувати» один із кращих у країні вуз. Тепер жартує, що має завдячувати за таку непохитну мрію про професію своїй вчительці із Московської середньої школи Наталії Вікторівні Дериземлі, котра на все життя зацікавила її історією. А вже за впертість та віру у власні сили має дякувати лише собі...
«Все на власних плечах та руках», - так говорила про свою нелегку працю дояркою в колгоспі Катерина Олексіївна. Вона доробила до своєї пільгової пенсії, а потім іще й до своїх 67-ми років, аж доки не «розпалося» місцеве сільгосппідприємство. Частенько на ферму брала з собою й онучку. Ніколи не «читала їй моралі», а виховувала власним прикладом - жити по совісті, з добром у серці. Чимало хорошого чула на свою адресу від Оксани, яка щиро поважає бабусю. А минулого року на професійне свято сільських трудівників дівчина привезла з міста, де тепер працює після інституту, великий букет троянд і торт, дякуючи таким подарунком за догляд та виховання, бабусину допомогу «з пенсії», коли була студенткою.

Старша й молодша господині оселі мають свої жіночі секрети, які обговорювалися лише вдвох і ніколи не «виходили на люди». Звідси й велика повага одна до іншої. А ще Кате¬рина Олексіївна і Наталія Григорівна мають спільне вподобання, про яке нагадують яскраві і неповторні вихвилини спокою й душевної тривоги, відклавши інші домашні справи, беруть до рук основні знаряддя свого ремесла... І потім народжуються на чисто-білому полотні вишиванки. З’являлися вони задовго до сучасно¬го піку відродження народного мис¬тецтва, коли беруться за вишивання навіть як данина моді. Ці жінки творять від чистого серця і з такими ж думками... Наталія Григорівна показує вишиті для доньки весільні рушники, кофтину - такі гарні, що очей не відвести... Катерина Олексіївна хвалиться своїми рушниками, скатертиною - вони теж красиві, з гармонійним поєднанням кольорів. На мої слова, що такою роботою могли б при бажанні ще й гроші заробляти від бажаючих мати креативну вишиванку, Наталія Григорівна відповідає, що кожна вишивка для неї - як дитина, яку не зрадиш і не продаси.

Катерина Олексіївна на моє прохання пригадала минуле села. В Слобідці колись був клуб, де показували фільми, магазин із цегли, який торік розвалили. І людей жило багато, з її слів, «хатка на хатці стояли». Теплої пори вигін збирав чимало дітвори - грали «у м’яча», «вибивного», інші розваги. Асфальтовану дорогу проклали у 80-90-х роках, а от містка через Грунь на Бірки, яким було б зручно добиратися і на Гадяч, немає. Молодші віком один за іншим виїхали з рідного села, а старші по черзі «пішли у вічність». Недавно були «сороковини» пам’яті колишньої колгоспниці Надії Мусіївни Станіславської, котра померла у 83 роки. Тепер старійшиною їхнього села є 82-літня Уляна Оліянівна Лубенець.

«З усім змирилися - з роботою по господарству, тим, що взимку розпалюємо грубки й печі для обігріву своїх осель. Якби лише діти наші та внуки, чиїсь батьки й чоловіки не гинули на сході. Це найстрашніше...», - сказала Катерина Олексіївна про свої щоденні переживання про долю країни. Провела мене до оселі свого родича Івана Андрійовича Капустянського, який також давно живе у Сватках і має що розповісти про село.
«Батьки тут поховані, сам я - патріот свого села. Навіть зберігаю номер районки, в якому у 2007-у році вже писалося про Слобідку. Тоді забув сказати кореспонденту ще про двох наших відомих земляків. Напишіть обов’язково - Микола Федорович Онищенко і Михайло Іванович Воловик були військовими льотчиками в роки Великої Вітчизняної. Мали нагороди за бойові заслуги. Сини Михайла Івановича раніше часто приїздили в село з Москви», - доповнює свою інформацію кількарічної давнини Іван Андрійович. Дістає зі свого архіву районну газету, розповідає про долі декого з героїв статті. Трішки й про себе - після школи служив в армії, потім вивчився на шофера та працював у колгоспі водієм, механізатором. Чимало років перед виходом на пенсію трудився листоношею, доставляв газети, журнали, листи та замовлені жителями Слобідки і Підставок товари. Робота не з легких, особливо тоді, коли дорогу замітало снігом чи заливало дощем. Проте знав, що його чекають у кожній оселі, особливо пен¬сіонери, одинокі, кому не було до кого обізватися словом. Тепер має багато добрих знайомих, які радо діляться своїми радощами, розповідають про проблеми.

«Люблю історичну тему...», - пояснює інтерес до минулого родини, свого села та країни, адже намагається не залишити поза увагою цікаві дані, розповіді старожилів, а в сільській бібліотеці вже перечитав усю літера-туру історичної тематики. Пригадав із розповідей своєї матері, що на краю Слобідки стояли церква, поміщицька садиба і цегляний паркан. (За словами П.В.Яковенка - це була садиба й придворна церква головного судді Чорниша - Т.С.). В мальовничому місці для відпочинку членів Чорнише- вої родини та гостей було зроблене штучне озерце з викладеним цеглою дном. Панянки плавали тим озерцем на човні під тентом, який захищав їх від променів сонця.
З історії своєї родини знає Іван Андрійович і про трагічні сторінки - розкуркулення та голод. Родина його матері вважалася середняцькою, адже мали коней, віялку, обробляли землю і жили порівняно непогано. Все забрали «буксири», навіть із печі варену страву не полінилися дістати. Мати померла від голоду, а діти вижили, перебиваючись виміняними по хуторах за одяг харчами та лемішкою, яку давали в колгоспі за виконану роботу.

 

Наше спілкування продовжилося дорогою - Іван Андрійович на моє прохання погодився провести до Ганни Василівни Ралко і Наталії Степанівни Олійник. Минали нежилі садиби, що місцями тісненько тулилися одна до іншої попід крутенькою горою - добротні будинки, як пояснив чоловік, робилися із якісної місцевої цегли, виготовленої на Підставському цегельному заводі. Співрозмовник просив не звертати уваги на сірий непривітний краєвид та навідатися в село весною, коли довкола все зазеленіє і набуде оптимістичних тонів...
З 1958 року живе у Слобідці Г.В.Ралко - дівчиною познайомилася в Євпаторії з місцевим хлопцем, який служив у морфлоті (м.Севастополь). Поєднавши долі, оселилися на батьківщині Миколи Івановича... Працювали в колгоспі, виховали трьох доньок. Любов, Надія і Віра - такі імена дала своїм дівчаткам мати, вкладаючи в них всі кращі сподівання, аби мали доньки те, чого їй не дало життя. Маминим оберегом від негараздів долі є вишивані рушники, якими

 вбирає фотопортрети доньок. Тепер чекає в гості семеро онуків і правнуків, яких має восьмеро. Кожному старається дати щось на гостинець, хоча із пенсії чимало грошей витрачається на ліки.

Завжди бажаними є гостини синів із онуками та правнуками і для її сусідки Наталії Степанівни Олійник. Вони допомагають із тією домашньою роботою, яку не в силі виконати самотужки, привозять необхідні ліки. До пенсії працювала ветеринарним фельдшером у колгоспі. Будні були завжди з якимось клопотом чи три-вогою, а інколи й ночі, коли на фермі приймали розтели корів. Ніколи не відмовляла у допомозі своїм землякам, тож чимало сходжено нею кілометрів своїм селом та Підставками. Все позначилося тепер на здоров’ї. Проте Наталія Степанівна, як і колись, вміє дотепно пожартувати, піднявши настрій собі й сусідкам, коли ті завітають «на посиденьки».

Тетяна СУПРУН

http://nashkraj.com/