О.В.Климов "На берегах шести річок" Ч2. Розділ Підставки.
О.В.Климов
СПОГАДИ
На берегах шести річок
На берегах шести річок - книга так названа тому, що все моє життя пройшло в основному у селах і містах, що розмістилися на берегах річок, Тарган, Рось, Хорол, Грунь, Сула і Псел.
У спогадах пишу про те, що пам’ятаю, що пережив, що бачив, який слід оставляю на землі. Розповідь автобіографічна. Багато матеріалу запозичено з різних джерел, щоб була можливість глибше і ширше тим, хто читатиме книгу, ознайомитися з історією сіл, міст, річок де я проживав. Висловлюю своє бачення і оцінку окремих подій так, як розумію. Можна погоджуватися, можна заперечувати. У кожного свої погляди, своя оцінка минулого і сьогодення.
Спогади складаються з трьох частин.
Частина перша: Київщина. Частина друга: Липоводолинщина. Частина третя: На берегах Сули і Псла.
Автор спогадів О.В.КЛИМОВ.
Частина друга. Розділ Підставки.
Підставки. Вересень 1960р . Вигляд на «хутірець»
Фото автора.
Голова колгоспу
Пройшло багато часу від того, як я працював у Підставках, невеликому мальовничому селі, з цікавою назвою та історією, яке розміщується на правому березі річки Грунь, і не менш цікавими працьовитими, добрими, привітними людьми. Це був початок моєї самостійної роботи керівника. Керівника, для тих часів поважного. Голова колгоспу- це була основна, головна фігура на селі.
Звикся до того, що мене називали літні колгоспники- батьком, які годилися мені в батьки і діди . А цьому батькові тоді було менше двадцяти шести років. Слухали. Виконували розпорядження. Поважали. Думається, що і боялись.
Голова колгоспу «Великий Жовтень»
с. Підставки О.В. Климов
Фото Р.О.Климової
Праця голови колгоспу була неймовірно складною. Відповідальною. Важкою. Працював майже цілодобово. І в той час були різні керівники, з різним рівнем і почуттям відповідальності. Голова відповідав за все і всіх. Повинен був знати, яку запчастину купити чи дістати до трактора, комбайна чи автомобіля. Що коли і де відремонтувати. Який стан на будівництві. Який стан у школі, медичному пункті, дитячому садочку. Що на фермах, на токах, складах, будинку культури і магазинах.
На що подивишся, про що подумаєш - до всього був причетний голова. За все ніс відповідальність перед колгоспниками, перед мешканцями села, перед райкомом партії. Він був керівником колективного господарства.
Примудростям керівника вчився постійно, пізнавав секрети важкої праці і усвідомлював, тому, що дійсно потрібно знати керівнику - ніхто не навчить. Потрібно постійно навчатися.
Такий мала вигляд вулиця «Новоселівки»
На передньому плані будинок Богатиренко Федори Іванівни. Фото автора.
Оглядаючись на пройдений шлях, саме більше враження від роботи, її щоденних наслідків, набутого досвіду, залишилося від посади голови колгоспу.
За допомогою ком’пютера дізнався багато цікавого про Підставки. Коли працював у селі, не було часу вникати в його історію. Відверто кажучи, було не до того. Потрібно було вирощувати врожай, виробляти молоко , м’ясо, будувати, думати, як платити за працю колгоспникам. Було багато, багато інших невідкладних справ. Про себе думав мало, старався для людей. Намагався працювати так, як вимагали обставини того часу. А обставини були важкі. Пройшло всього 15 років, як закінчилася Велика Вітчизняна війна.
Про історію села Підставки написав уродженець села, син колишнього бригадира першої комплексної бригади, умільця-плотника
-Василя Петровича Яковенка та його дружини - Лесі Іванівни, яка працювала касиром у бухгалтерії колгоспу - Яковенко Петро Васильович.
З його дозволу пропоную ознайомитися з історичними матеріалами села Підставки. Текст скорочено.
………………«Вперше село Підставки згадується за даними карти французького інженера і географа Гільйома Левассера - де Боплана, який у період з 1630 по 1647 роки знаходився на службі у польского короля і склав карту України.
На його карті відмічено на річці Гроні Великі (нині Грунь) - поселення Тліпочака. Так спочатку називалося село Підставки. На території села Підставки було ряд курганів. Деякі з них збереглися до нашого часу. На буртах було ряд курганів, з яких добували селітру, У південно-західній частині села ще збереглося два кургани, один з яких розорюється. Хто похований у курганах? Це питання залишається відкритим до цього часу. Пройшло ще одне тисячоліття. Ми не знаємо, хто жив на території нашого краю, бо не збереглося ні матеріальних, ні письмових джерел цього періоду. Відомо, що у УІІІ-Х століттях нашої ери у басейнах рік Десни, Сули, Псла жили племена східних слов'ян - сіверяни. Це наші далекі предки. Можливо, одне з їхніх поселень було в урочищі Пробужка, на захід від Адамівщини.
Старожили розповідали, що тут у 20-і роки проводились археологічні розкопки, де знаходили посуд, мечі і т.д.
Одне з поселень сіверян знаходиться біля села Капустинці, що в 12 км від села Підставки. Вони тут жили у VІІІ-Х століттях нашої ери біля річки Грунь. Десь біля 884 року сіверяни увійшли до слов'янської держави Київська Русь. Південно-східні кордони Русі дуже тривожили своїми набігами кочові народи, особливо половці. Це змусило великого князя Володимира Святославовича розпочати будівництво фортець для відсічі половецьким нападам. Так звана Посульська оборонна лінія Х-ХІ століть знаходилась на р.Сулі та її притоках, її будівництво розпочалося у 988 році. Вона включала близько 40 укріплень і містечок і захищала південно-східні кордони Русі від кочових набігів та спустошень.
Близько середини XI століття з Київської Русі виділяється Переяславське князівство. У склад Переяславського князівства входила і територія нашого краю.
В 1239 році Переяславське князівство спустошили монгола-татарські орди. Особливо потерпіла південна і південно-східна частина Переяславщини. Вся система укріплень Посульської оборонної лінії перестала існувати після навали Батия і була зруйнована монголо-татарами. Скориставшись послабленням влади монголів на Русі, Переяславську землю, в тому числі і територію нашого краю на початку 60-х років XIV століття приєднало Велике князівство Литовське при литовському князі Ольгерду (1345-1377).
Топонім "Тліпочака", напевне, тюрського походження і в перекладі означає: різати ножем скалки для розпалювання вогню (тлі - скалки, почак - ніж). Мабуть тут спочатку жили севруки і дали таку назву своєму поселенню. Але ця назва пізніше не прижилася.
Лише назва "сивир", можливо, нагадує нам про цих жителів - мисливців тюрського походження. Пізніше тут поселилися козаки з Наддніпрянщини і Поділля, які і дали поселенню іншу назву - Підставки.
Отже, село виникло в першій половині XVII століття (десь біля 1639 року). У книзі "Реєстр війська Запорізького 1649 року" в сотні Гадяцькій згадується АндрушкоЛевченко Підставський. Це один з перших козаків села, який увійшов до реєстру. Отже, в 1649 році село вже називалося Підставки.
Глибоководна Пробужка розділяє село на дві частини, впадаючи у річку Грунь. Річка Грунь тече з північного сходу на південний захід. А із сходу - в Грунь впадає річка Куличиха. З віками ландшафт в селі змінився (річка Пробужка замулилася) і важко повірити, що колись в гості плавали на човнах.
У 1650 році Б. Хмельницький розділив Малоросію на 20 полків, в яких нараховувалося біля 38 тисяч реєстрових козаків. Серед полків був і Гадяцький в 1200 козаків на чолі з полковником Сергієм Бухал (Бухан).
Село Підставки входило у другу полкову сотню Гадяцького полку разом з козаками сіл Красна Лука, Римарівна, Максимівна, Сватки, Бірки, Синівка, Подільки та Капустинці.
В кінці XVII століття козаки Гадяцького полку брали участь у штурмі Азова (1696), який належав туркам і татарам.
Легенда про дуб Петра Першого
Не далеко від центру села, на майдані, знаходиться дуб пов'язаний з ім'ям Петра-I.
Військові дії Північної війни досягли нашого краю. Події Північної війни на одному з найважливіших її етапів відбувалися на території Полтавщини.
З подіями Північної війни пов'язана і історія села Підставки.
Одна з легенд розповідає, що тут побував цар Петро І і відпочивав під одним із дубів. Можливо, що в кінці листопада - в першій половині грудня 1708 року Петро І і побував в селі. Він декілька раз наближався до Гадяча на розвідку, багато раз був у Веприку. Не виключена можливість, що він по дорозі на Гадяч, або від нього, міг бути в селі Підставки. По Хоролу річці (Липова Долина, Русанівка, Лучка) - були шведи, а по Пслу (Лебедин, Кам’яне) -російські війська. Річка Грунь була посередені між ними і займала важливе стратегічне значення. Сюди, на Грунь, намагалися проникнути як російські, так і шведські війська. Мабуть, в селі і відбулася одна із битв між російськими і шведськими військами. Ще й до цього часу збереглися два кургани - німі свідки тих подій. Старожили називають їх "шведськими могилами". Цих курганів було чотири, але до наших днів збереглося два, один з яких розорюється, бо є частиною поля. Знаходяться вони у південно-західній частині села за кладовищем. Можливо, в селі були війська російського царя, де їх обігріли, нагодували, змінили коней».......
Багато цікавого, корисного, пізнавального і повчального було для мене при ознайомленні з історичним минулим села в якому пропрацював майже сім років на посаді голови колгоспу, якому посвятив кращі, молоді роки життя, віддаючи всього себе, це без перебільшення і відверто. Цьому була свідком моя дружина Раїса, яка мені допомагала, радила, підтримувала, створювала умови. Вона працювала у Синівській дільничній лікарні, щоденно добиралася на роботу пішки і виховувала двох синів. Мешкали у переобладнаному приміщенні під квартиру, де раніше чого там не було. Вже на шостому році мого головування побудували для голови колгоспну квартиру на пісках, біля медпункту. Та тільки прожив там біля року.
13 вересн 1960 року мене вибрали головою колгосу «Великий Жовтень», села Підставки, Синівської сільської ради. До цого
у селі не був і нічого про нього не знав. Знайомих у селі не було.
Привезли мене «сватати» на голову колгоспу перший секретар Липоводолинського райкому партії Володимир Іванович Бердицький і голова райвиконкому Григорій Кирилович Калашник. У мене не виникало підозри, чому перший і голова райвиконкому приїхали на збори. Чому така увага. Вважав : так потрібно.
Збори проходили в новому, недобудованому, недообладнаному сільському будинку культури. Ще пахло свіжою фарбою. Зала була переповнена. Присутні шуміли. Голова колгоспу Григорій Леонтійович Скубко написав заяву про звільнення, про це я знав зі слів Бердицького. Ним мені було сказано, що голова колгоспу заболів. А те, про що пишу нижче, я дізнався значно пізніше, коли працював головою колгоспу. Зокрема, що Скубко працював в об”єднаному колгоспі « Великий Жовтень» біля семи місяців. На початку 1960 року, до колгоспу села Підставок приєднали село Мельники, де до цього працював Скубко головою колгоспу. Він проживав в селі Синівка, біля двох кілометрів від Підставок. Взаємовідносини між Скубком і колгоспниками після зборів, на яких його обрали головою, не склалися. На зборах він допустив надмірність.
Підставчани такого не прощали. На роботу почали виходити неактивно. Порушувалася трудова дисципліна серед механізаторів і тваринників. Затяглося збирання зернових. Приміняючи погрози розправою над ним, окремі «активісти» змусили його написати заяву. Погрози були серйозні. В селі було декілька чоловік, котрих люди боялися. Окремі прибули до села після відбуття покарання.
Село було на недоброму рахунку в районі. Протягом року в селі зник участковий міліціонер та сторож колгоспного складу пилолісоматеріалів. У селі було немало інших проступків. Були випадки, що горіли власні будинки. Йшло слідство . За таких умовах у Скубка був один вихід—залишити посаду. В райкомі Скубко був не на поганому рахунку. Бердицький, перший секретар, був з ним у дружніх стосунках. Скубко був непоганим господарем, вимогливим. Фронтовик, офіцер, інвалід війни, до посади голови колгоспу працював секретарем Синівського райвиконкому.
1957 року Синівський район було ліквідовано, приєднано до Липової Долини. Скубка рекомендували головою колгоспу в селах Мельники і Хоменки з прилеглими хуторами. Потім, на початку1960 року, половину колгоспу – село Мельники, приєднали до «Великого Жовтня», а село Хоменки - до колгоспу « Заповіт Ілліча», села Московського.
Про стан справ у селі, колгоспі і взагалі обстановки в той час я не знав. Привезли , як кота в мішку. Про те, що мене будуть рекомендувати головою колгоспу в Підставки, не знав і Скубко, не говорячи про інших. Бердицький вирішив розв’язати конфлікт мирно, як кажуть, спустити на тормозах, Звільнити Скубка і через деякий час, коли все затихне, рекомендувати його головою колгоспу імені Леніна у село Синівку. А Синівського голову колгоспу, досвідченого, авторитетного, заслуженого, фронтовика - Івана Васильовича Поділька направити у відстаючий колгосп « За комунізм» села Подільки, для укріплення кадрами.
Товариські зв’язки мали міцне коріння і тоді. Бердицький вирішив привезти на голову колгоспу в Підставки людину, про котру ніхто нічого не знає. І щоб він про село не знав, бо за таких обставин, які склалися у господарстві і селі, мало хто погодиться бути там головою. Напевне, Бердицький і попросив Підлужного, голову колгоспу села Русанівка, де я працював головним агрономом, щоб той на цю тему не говорив зі мною. Стверджувати не можу, але чомусь так думається. З Підлужним у мене були добрі відносини, він мене поважав, цінив як агронома, довіряв. Коли б він був не попереджений, переконаний, він би мені сказав куда мене рекомендують. Якось так склалося, що з Підлужним , вже пізніше, коли працював у Липовій Долині, не говорив про це . В щоденних клопотах забулось.
Таким чином мені не дали можливості, вірніше, часу для наведення справок. Характеристику про колгосп і село намалювали хорошу, не шкодуючи фарб. Село і колгосп були дійсно не погані, просто склалися такі обставини із-за вини керівника. Бердицький був майстром намалювати словесне полотно на любу тему. Скубка я знав візуально, він був примітний серед інших керівників, високий, міцної статури, завжди одягнений в захисного кольору «сталінку», накульгуючи, ходив з паличкою. Про все, що мені говорив Бердицький, коли ми з Липової їхали на Підставки, я вірив. Не вірив тоді, що можуть такі поважні керівники брехати. Бердицький знав і був переконаний, що підставчани оберуть любого, кого порекомендує райком, тільки щоб звільнити Скубка.
Перед початком загальних зборів колгоспників відбулися партійні збори. Такий був порядок. На зборах розглянули повіску дня , обговорили і погодили всі організаційні питання. Партійні збори фактично проводив Бердицький. Погодили мою кандидатуру на посаду голови колгоспу. Доручили окремим комуністам підримати мою кандидатуру на загальних зборах колгоспників.
Розпочалися збори. Внесли пропозицію розглянути заяву Скубка.
З криками і образами на його адресу за звільнення проголосували.
Окремі намагалися щось говорити, але їм не дали присутні в залі. Було видно по всьому, що неформальні лідери села намагалися керувати ходом зборів, в бажаному їм руслі.
Бердицький повідомив, що райком партії рекомендує на посаду голови колгоспу головного агронома колгоспу « Зоря Комунізму» села Русанівка – Климова Олександра Васильовича і дав коротку характеристику. Я сидів за столом президії і дивився на реакцію зали. Було моторошно, але цікаво. Цікавість для мене була незрозумілою, я не думав над можливими наслідками. Жінки, що сиділи на перших рядах плакали. Хтось вигукнув: Обираємо 37 –го голову, в цьому році третього.......... дійсно, з січня по березень працював Валюх Олексій Іванович, з березня по вересень – Скубко Г. Л. з вересня випадала доля мені.... Та ще й з тринадцятого числа.
Задавали запитання, я відповідав. Мою кандидатуру підримала партійна організація, яку очолював головний агроном колгоспу Микола Павлович Коваль і знав мене по роботі. З Ковалем я зустрічався на нарадах та семінарах, близько його не знав, колгоспи наші були в протилежних сторонах району. Виступаючи на зборах колгоспників, він дав мені хорошу характеристику.
За обрання проголосували всі присутні, так принаймі оголосив головуючий. Бердицький і Калашник поздоровили і побажали. Присутні шуміли, говорили поміж собою. Бердицький попросив слово. Не очікувано для присутніх, він вніс пропозицію виділити Скубку путівку на лікування в санаторій. Такого повісткою дня зборів не передбачалося. Почулися крики, образи на адресу Скубка. Присутні нікого не слухали, шуміли. Всі почали виходити з вигуками, проявляючи незадоволення внесеною пропозицією.
В.І. Бердицький.
Бердицький підбіг до дверей і перекрив вихід. Він вимагав всім повернутися до зали, погрожував віддати до суду заколотників. Невелика частина, в основному керівний склад, повернулися до зали. Крики, гамір, незадоволення. Збори зірвані. Міліція була присутня, але активності не проявляла. Напевне, поступили розумно. Бердицький давав якісь команди, вимагав переписати прізвища тих, хто зірвав збори, погрожував притягти до суду. Але все це було марно. Люди практично розбіглися. У залі залишилися керівники бригад, ферм і частина комуністів. Бердицький сказав, що завтра приїдуть люди і розберуться з тими , хто зірвав збори. Це безнаказано не залишиться.
Бердицький і Калашник зі мною холодно розпрощались і поїхали, виконавши свою місію. Ярмо наділи, хай тягне. Не тягнутиме – будемо підганяти. Як не як, кандидат в члени кпрс, перед виїздом на Підставки в райкомі партії Бердицький вручив мені кандидатську карточку. Не всі знають, що в ті часи, щоб стати членом партії потрібно було рік пробути кандидатом в члени партії. Щоб поступаючий в партію більш детально ознайомився зі Статутом партії і партійна організація могла ознайомитися, вивчити, перевірити претендента. Це тепер, партій неперерахувати і запишуть в яку хочеш і коли хочеш, можуть записати, що й не знатимеш.
Бухгалтер і Скубко сказали , що будуть на мене чекати в конторі. Потрібно передати справи.
Я стояв і не міг збагнути, де я і чого. Нікого не знаю. Намагався заспокоїтись. Присутні бачили мою розгубленість і невпевненість. Коваль доповів, що залишив спеціалістів, керівників бригад, ферм, інших виробничих підрозділів. Вони підходили і всідалися на передні ряди. Їх було не так багато.
Всі розсілися.Тиша після бурі. Сиділи нишком, не розмовляли. Чекали. Що ж то скаже новий голова. Куди і як местиме нова мітла. Перша моя нарада, вірніше присутність на ній. Я попросив Коваля представити присутніх. Вони по черзі вставали з місць, називали своє прізвище, ім’я та по батькові і посаду. Я дякував кожному, таке ознайомлення забрало небагато часу. Поки це відбувалося, я трішки заспокоївся. Всі майже були похожі один на одного, як солдати новобранці. Лише можна було бачити різницю між ними по одягу. Появилась не зрозуміла для самого впевненість. Перше відчуття, яке передати важко, відчуття, що ти керівник і бичиш, що тебе слухають, що несеш відповідальність.
Формальність відбулася, я практично нікого не запам’ятав. І попросив завтра на шість ранку прибути в контору колгоспу на нараду спеціалістів, бригадирів рільничих і тракторних бригад.
Присутні переглянулися. Їхнього пожвавлення я не зрозумів. Напевне вони такого не чекали.
- І з Мельників тоже бути? - запитав товстуватий сивоволосий чоловік
- Я не зрозуміло сказав кому бути ? – У відповідь запитав , вже спокійно дивлячись на нього.
- Зрозуміло , зрозуміло. Відповіли майже гуртом.
- Деталі подальшої щоденної нашої роботи погодимо завтра о шостій, - сказав я.
-На цьому першу нашу зустріч закінчимо, питання які виникли, чи то виникнуть, розглянемо завтра.
Коваль дав якісь доручення окремим з присутніх. Попрощавшись , ми пішли до контори. Зайшли до кабінету голови колгоспу.
На нас там чекали Скубко, голова ревізійної комісії Андрій Павлович Близнюк, якщо не помиляюсь, головний бухгалтер Василь Пилипович Кузьменко. Були також присутні голова Синівської сільської ради Іван Юхимович Вандик та інструктор райкому партії Михайло Микитович Авраменко.
Скубко відкрив сейф, вийняв з маленької темнозеленого сукна торбинки печатку і кинув на стіл. Торбинку скрутив, як скручують курці, що тримають в ній махорку, і положив до кишені.
- Нехай буде на пам’ять – сказав Скубко.
Печатка, головний атрибут стверджуючий законність дій голови колгоспу, лежала на столі. Всі присутні мовчали.
- А акт передачі?- запитав я.
- Який акт? Забирай печатку і керуй - з незадоволенням сказав Скубко.
– Я приймав без акту.
- Попробуєш, ще побачимо до чого докируєтесь.......
Чекав на все, але на таку розмову не чекав. Присутні мовчали. Запанувала на хвилину неприємна, незрозуміла, небажана, страшна для мене тиша.
- Дай команду, щоб мене підвезли додому,звертаючись до мене, - сказав Скубко.
- Надіюсь, що я заслужив, щоб підвезли додому.
Я стояв і мовчав, розгубився від сказаних слів Скубком.
Коваль розпорядився , щоб зайшов шофер легкового автомобіля. Той зайшов і доповів, що легковий автомобіль несправний, що всі шофери розійшлися і тільки є один, Григорій Розпоп, який відвезе.
Скубко, проявляючи незадоволення, вийшов. За ним вийшов Коваль. Вандик , голова сільської ради, звертаючись до мене, сказав, щоб я на це не звертав уваги, що то в Скубка такий дурний характер. Я не міг збагнути і дати собі відповідь, чому всі присутні мовчали, не підтримали мене в розмові зі Скубком. Чому промовчав голова сільської Ради Вандик, чоловік в літах, досвідчений. Чому не зробив зауваження Скубкові інструктор райкому партії Авраменко. Невпевненість, розгубленість, самотність, безпорядність опанувала мною. Я пройшов і присів за стіл у крісло голови кологоспу, прикрите зеленим сукном, таким був покритий невеликий старовинний стіл, який бачив і служив не одному поколінню різних керівників. Посеред столу лежала викинута Скубком печатка колгоспу, наклеєна на подібну до шахматного пішака виточену деревяну фігурку.
Присутнім мій настрій був зрозумілий. Я підібрав печатку, поклав до сейфу, закрив і положив ключі до кишені. Всі мовчали. Наближався теплий вересневий вечір. У напіввідкрите вікно кабінету долітав запах від спаленого листя і картопляного бадилля. Повіяло ще приємною прохолодою. Щоб чимось зайнятись закрив вікно.
До кабінету зайшов Коваль.
-Я пропоную поїхати повечеряти до діда Петра, там ми підготували вам тимчасове житло, - сказав Коваль.
Зайшов шофер легкового службового автомобіля «Победа» Андрій Миколайович Олещенко і сказав, що машина готова , можемо їхати. Присутні розійшлися. З Ковалем і Авраменком поїхали на майбутню квартиру.
Як виявилося вже за столом, була змова шоферів, щоб Скубка відвезти на Синівку не помитим, в гною самоскидом і перед його будинком підняти кузов самоскида і подати сигнал. Для мене така затія була неприємною. Подумав, ось що може чекати і мене. Але це повідомлення , порівняно з тим що чекало на мене, - маленькі квіточки. Ягідки будуть попереду, гіркі, кислі, терпкі і різні за розміром.
Повечеряли, прилили . Я попросив шофера , щоб приїхав о пів на шосту. Провів гостей. Було більше десятої години вечора. Постояву дворі. Над селом стояв осінній дим. В небі серед світлорожевих хмаринок виднівся Чумацький шлях. Примружені вогники з вікон сільських хат дивилися на новоспеченого голову колгоспу. А голова дивився на небо, помітив сузір’я великої ведмедиці і визначив напрямок півночі, немов це мало велике значення. Помітно засипало село з надією на кращий завтрашній день. На зміну сьогоднішньому теплу, сонячним дням, наближалися перші краплини осіннього дощу, які вже під кінець місяця, суцільними сірими , темними хмарами опустяться над селом. За довготерміновим прогнозом повинна була бути тепла, бездощова осінь. І на цей раз прогноз непоправно помилився.
У відведеній для мене невеличкій кімнаті було все необхідне. Господар Киричко Петро Нестерович з дружиною Ганною Тихонівною були вже пожилими людьми, акуратні, скромні, дбайливі сільські мешканці. Освітлення - керасинова лампа. Водопостачання через відро з криниці. Правда, криниця не далеко. Все решта за сараєм. До кімнати був вхід прямо з сіней.
Не спалося. Різні думки. З чого починати. Все і всі незнайомі. На кого покластися, кому вірити. Непрошені думки наперейми лізли в голову. Збори складали неприємне враження. Незадоволення районним начальством. Практично не спав. Після таких подій не міг заснути.
О пів на шосту ранку під’їхав Коваль « Побєдою». За декілька хвилин ми були в конторі. Їхати було не далеко.
Контора правління колгоспу.
Фото автора.
Розпочався мій перший трудовий день на посаді голови правління колгоспу «Великий Жовтень». Нарада була короткою. Наряд давав головний агроном Микола Павлович Коваль. Я для себе уточнював окремі деталі. Погодивши всі виробничі питання з бригадирами і рештою присутніх, домовилися, що протягом дня я з Ковалем об’їдемо бригади і на місці обговоримо наші подальші дії.
Вирішив з головним бухгалтером Василем Пилиповичем необхідні формальності, зробив зразки підписів на чеках для банку, на бухгалтерських документах для перерахування і отримання коштів в банку та ряд інших питань, ми поїхали по бригадах. День був сонячний, теплий. Дорога по селу була погана, в неділю пройшов дощ і місцями стояли великі, глибокі калюжі. Шофер умудрявся їх об’їзджати. Коваль розповідав про стан справ. Ми їхали на Мельники, найдальшу бригаду, майже сім кілометрів. Зроумів, чому після зборів бригадир задавав запитання, чи і з Мельників, 14 вересня також приїздити на шість ранку на наряд. Колгосп обєднував три села – Підставки, Мельники і Слобідку.
Будинок тракторної бригади на «Новоселівці».
Жовтень 1960року. Фото автора.
Проїхали повз цегельний завод і виїхали на пагорб шляху, що веде на Липову Долину. Доїхали до перехрестя, де шлях розходився ліворуч на Сватки, прямо на Липову Долину, праворуч - на Мельники. Повернули на Мельники.
Враження від побаченого за короткий проміжок часу було для мене не зрозумілим. В покосах лежало небагато необмолоченого жита. Стояла над дорогою не кошена гречка. Не заскирдована стягнута на обочини полів солома. Мало було виорано полів. На фермах до ремонту не приступали. Сіна майже не заготовлено. Силосу заготовлено мало. Копати цукрові буряки не приступали, не вимочені коноплі, багато яких лежали в покосах не повязані в спопи і не складені у копиці. Я дивився на все це і не вірив, що такий стан в колгоспі. На мої запитання, чому так сталося, Коваль відповідав, що люди не хотіли працювати під керівництвом Скубка, все сталося через його нерозумну впертість. Тому і пішла коса на камінь. Він думав , що його спасе райком.
Скубка немає. Залишимо назавжди цю тему. Про тих, кого вже немає, або мовчать, або говорять хороше.
Тепер за все відповідаємо і будемо відповідати ми. І в першу чергу керівники - комуністи.
Чому партійна організація, комуністи не приймали міри? - допитувався я. Коваль мовчав. Я знав, що іноді мовчання може сказати набагато більше, ніж багато слів. Він намагався змінити тему розмови. Для мене було зрозуміло, що він в тій ситуації, яка склалася у взаємовідносинах між головою колгоспу і колгоспниками, при тих відносинах, які були між Скубком і Бердицьким, впливу не мав. Не бажав портити взаємовідносини з головою колгоспу. Напевне, думав, мовчання золото. А там поживемо -побачемо. Всякого буває.
А було 14 вересня, осінь вступала в свої права, прискорюючи ходу. Недалеко від дороги, під ліс була стягнута у великі кучі солома. Під’їхали. Зупинилися. Солома ще була придатна для використання і ми вирішили , коли будемо повертатися з Мельників, заїдемо на другу бригаду і дамо завдання бригадиру Цапенку , щоб негайно приступив до скирдування.
Зайшли до лісу. Тихо, свіже повітря, розжеврілося дрібне листя беріз, нечутно там то там, падало блідо-жовте листя клена , дуби стояли з помітно прижовклим великим листям, що міцно трималося за гілки, прикриваючи жолуді. Жолуді поодинці, немов по команді,вже падали на м’яку подушку перепрілого листя і негустої трави. Піймав себе на думці, що дивлячись на все це, відчув якусь тугу, незрозумілий самому стан душі. Чи то може відчуття того, що можна насолоджуватися неповторними барвами лісу, збирати гриби, ходити безтурботно поміж велетнів кленів, дихати чистим повітрям і не нести ніякої відповідальності ні перед ким, тієї відповідальності, яка звалилася на мене. Аж злякався, що таке приходить на думку. Гукнув Коваля і шофера, які пішли у глиб лісу подивитися чи є гриби. Декілька хвилин їхали мовчки. Мовчали напевне тому, що не могли сказати щось таке, щоб було корисніше мовчання.
Звернули з головної дороги, що далі йшла на Московське, і поїхали понад молодою лісополосою дубків і через декілька хвилин вже були у Мельниках.
- Чому називають село Мельники? – запитав.
- Напевне тому, що тут проживають в основному Мельники, можливо заснував, чи поселився перший якийсь мельник. Якщо по правді, то достоменно не знаю - відповів Коваль.
Під’їхали до контори бригади. Це було вже не нове приміщення, з великої кімнати, а вдругій половині якого був медичний пункт. У конторі був бригадир, обліковець і декілька чоловік. Привіталися. Присутні вийшли, залишився бригадир з обліковцем. Бригадир, Олексій Павлович Мельник, зі знанням справи, помітно було, що хвилюється, розповів, як говорять, про обстановку. Оглянули корівник, конюшню, телятник, кузню, тракторний стан, складські приміщення, поговорили з присутніми там і поїхали на основну ферму, що була за селом. Дорога вела через глибокий широкий яр, де паслися корови. Посередині яру протікав невеличкий струмок, обмиваючи великі верби, який у багатьох місцях пересихав.
Вид на ферму комплексної бригади №3 « Мазанка» с. Мельники.
Фото автора.
На фермі розміщалися корови, телята і свинопоголів’я. Зустрілися із працівниками ферми, яких зібрали у невеличкій кімнаті, вислухали їх і повернулися до центру бригади. Домовилися з бригадиром про невідкладні справи, на що звернути особливу увагу. Враження від розмови з бригадиром будо добре. Він розумів стан справ, та й обстановка на бригаді складала непогане враження. Видно було, що керівники бригади відповідальні, стараються. Григорій Павлович залишився,а ми поїхали на другу бригаду, як і планували. Їхали, обмінювалися про побачене і почуте. Читати далі
