Вітаю Вас Гість!
Вівторок, 31.03.2020, 18:28
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Пошук

Календар

«  Квітень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

Форма входу

Друзі сайту

Сайт Липової Долини

Сайт с. Семенівка



 О.В.Климов  

Міні-чат

Погода

Погода в Україні


Сільські новини » 2011 » Квітень » 27 » РАДУНИЦЯ І ПРОВОДИ
09:02
РАДУНИЦЯ І ПРОВОДИ


Другий тиждень після Великодня називається «поминальним», або Томиним (Фоминим) тижнем; починається цей тиждень Томиною неділею.
В старих писаних пам'ятках для цього тижня (чи тільки неділі, що нею починається тиждень) є ще й третя назва: Радуниіф, або Радунець, а ще — Радовниця.
Так, у Троїцькому літописі з 1372 року згадується, що «Литва и ляхи Жемоть придоша изгоном'ь (кь Переславлю) по Вслиц'Ь дни на другой неділі во вторнюсь, на заутріе по Радониц».
В Новгородському літописі з року 1373 (6880) записано: «Вь среду на завтріе по Радуници»-
А року 1556 (7063) записано таке: «Мъсяца апреля в-ь 22 день, вь понед'Ьлникь на второи недЬли послі Вєлица дни, канунть Радуници...»
В Стоглаві осуджується тих, котрі по «Велиці дни окличи и на Радуницы вьюнець и вся-кое в нихь бъсованіе...»
Або ще: «Апріля 7 на завтрея радупицъ бысть гибеле вь солнцы». (Псков. І л. року 1541 [7048]).
А в Київському літописі з року 1493 записано: «Тояже весны на Радуницу, апріля 16-го, погорд Москва...»
«Вт> Устюгв Великому, с*ь 1445 г. вь Раду ницу бьіваеть крестное хожденїе на убогій домь при Іоанно-Предтечевскомь монастьіръ, а по совер-шеніи панахидьі, гулянье вь сосновой ронгв, вьіросшей на тамошнемь кладбипгв.. .».
В церковному словнику з року 1773 читаємо таке: «В Радуницю був звичай серед простолюддя згадувати померлих свояків, з язичними обрядами, і той, хто згадував, приносив на могилу вино, сичене пиво8), пироги, млинці, і після відправи священиком литії, взявши чарку з вином, або склянку з пивом, відливав частину на могилу, а решту допивав сам; жінк . в цей час плаксивим голосом причитали добродійства покійника.. .».
Радуницю знають і болгари: вони теж їдять, п'ють на могилах рідних і причитають добродійства покійника.
В Польщі «Radonice» практикується у Варшавському повіті.
У стародавніх слов'ян Радуницею (або «весняною радістю») називався, ймовірно, цілий цикл весняних свят — час поминання мертвих, за стародавнім народнім віруванням, мерці радіють, коли їх поминають добрим словом живі свояки та ще й приходять до них на їхні могили. Пізніше, вже після введення християнства,
Радуниця справлялася лише один день — на другу неділю після Великодня.
«Весняні обряди колись, очевидно, ще більш багаті й різнорідні змістом, ніж новорічні.., припадали на великий піст, що стояв у повнім контрасті з весняною „радістю". Через те дещо перекинулося на великодній тиждень.. .».
Карамзин, пояснюючи слово Радуниця, твердить, що в стародавніх слов'ян цією назвою визначалося будь-яке свято.
В сучасних українських народніх звичаях слово «Радуниця» вже не зустрічається. Обряд поминання мертвих у «поминальний» тиждень після Томиної неділі, в залежності від місцевости, має такі назви: «гробки», «могилки» (Поділля й Волинь), «бабський Великдень» (Київщина та Лівобережжя), поминки (Херсонщина). Але скрізь, по всій Україні, поширена церковна назва Проводи.
Назва Проводи, ймовірно, походить від події, про яку в Євангелії записано так: «Когда при распятіи Господнем!» тілеса многихь святьпсь восташа и, по воскресеніи Бго, внидоша во святий градь: тогда сихьто святьнсь яко бьі опять посли праздника сопровождали (проводили) до гробовь граждане».
Застосування цієї назви, як свідчить Максим Берлінський, стосується часів Петра Могили
(перша половина XVII століття), коли, як пише Снєґірьов, «некоторые церковные обряды заведены были изт» подражанія Польскимт»», — точніше: західнім, на відміну від східніх.
Сама відправа Проводів у Києві, десь наприкінці XVIII століття, відбувалася так:
«... На гору Скавицю (або Щекавицю) збиралися для поминання родичів найповажніші києвоподільські горожани. Панахид-ні литії відправлялися священиками над кожною могилою, потім кожна родина сідала колом біля своїх покійників і поминала їх тим їстивом і напоями, що їх із собою приносила. А тим часом школярі наспівували їм духовні пісні (псальми), іноді скрипачі награвали сумовитих мелодій. Під час того частування були й най убогіші». Про Проводи на Слобідській Україні, вже в XIX столітті, маємо таке свідчення Квітки-Основ'яненка (1778-1843):
«... То було на самі Проводи, і треба було через кладовище йти, де на гробках у той День усі поминають своїх родичів».
Уже для пізніших часів (кінець XIX і початок XX століття) про відправу Проводів «на гробках» у селах і містах України зафіксовано такі оповідання:
«... Поминають померлих у Хомин понеділок, бо в Проводи наш Великдень відходить, а тому, що залишилося в нас, те треба дати їм, померлим». «... На загальному обіді роздають коливо з медом, — його треба їсти натщесерце». «... По закінченні обіду господарі йдуть до своїх родових могил і кожний просить священика, щоб він відправив по померлих панахиду.
На могилі кладуть три, або чотири, яєць. По закінченні панахиди господар розбиває ці яйця об надгробний хрест і віддає їх дідові, примовляючи: — Помолись, дідуню, за померлих тата, маму і за сестру.
При цьому він каже дідові імена своїх померлих родичів і свояків. Потім уся родина сідає колом біля могил обідати. Голова родини промовляє:
«Тут моя родинонька, тут моя мати, тут хутко буду і я спочивати!»
При цьому він викидає на могилу частину шкарлуп з великодніх крашанок, кістки зі свяченого поросяти та свячену сіль, а потім «обводить» могилу свяченою крейдою і на останок виливає чарку горілки, примовляючи:
«їжте, пийте, споживайте і нас грішних споминайте»
Після цього кожний учасник обіду випиває повну чарку горілки, примовляючи:
«Дай нам, Боже, довго на цім світі проживати, в добрім щасті панувати, а померлим — царства Божого діждати».
«У нас напередодні Проводів люди гарно вбирають свої хати, миють, мастять, перуть, готуються, як до великого свята: печуть книші, роблять сир, б'ють масло, варять і красять яйця, — все це зав'язують у два вузлики і кладуть на стіл. Один із тих вузликів призначається для причету, а другий для сімейства і старців. У день Проводів ті вузлики приносять до церкви. Після відправи загальної панахиди тут же, біля церкви в ограді, або на сусідньому кладовищі, був загальний обід для всіх, хто хоче, — і для мирян і для причету ...».
Добре підгулявши, вже десь під вечір, селяни повертаються до церкви, де священик, ніби з вдячности, висилає їм до частування горілку. Після «попівського почастунку» всі розходяться по своїх хатах і на цьому закінчуються поминки покійників.
Цього дня бувають іще гри й хороводи, що в них бере участь не молодь, а заміжні жінки та навіть бабусі, з чого й походить назва цього свята — «бабські проводи».
Поминають ще так: на могилах христосуються з померлими, котять, по землі крашанки й кажуть: «Святі родитеяі» ходіте до нас хліба й соли з'їсти!» Потім сідають на могилі й закушують, а по їжі, звертаючись до померлих, кажуть: «Наші рідняки, не поминайте лихом, бо чим хата багата, тим і рада!».
Про христосування з покійником «на гробах» згадує й церковний словник (1773 рік), у якому читаємо таке:
«... В світлу седьмицю — приходили на мо¬гилу померлого і, покотивши по ній червону крашанку, говорили: „Христос Воскрес!", думаючи, що покійник відповідає йому в могилі: „Воістину воскрес!"».
Патерик Печорський описує, як-то року 1463-го «... тілеса усопшихь святьгх'отвтствовали на возглась священноинока вь Велюсьдень».
Для Проводів немає одного визначеного непостійно дня, — цей день кожного року призначає священик. Таким днем може бути будь-який день поминального тижня.
У призначений день для Проводів увесь народ з хоругвами, хрестами, церковним хором і священиками йде на кладовище. Ставши поміж могилами, відправляють спільну панахиду, моляться за спасіння душ померлих, а потім справляють на гробках обід-Спільні тризни часто переходять у веселі забави, а найчастіше у пісні та хороводи20).
Згадуючи в «поминальному» тижні померлих предків, не годиться їх називати небіжчиками, бо в ці дні «вони все чують, яка про них мова мовиться». Найліпше їх називати родичами, як от: «Нехай легенько гикнеться нашим родичам на тому світі!».
В Білорусі, як правило, люди збираються на кладовище у вівторок у Томин тиждень, о 2-гій годині по полудні, і там «катають» червоні крашанки на могилах своїх рідних та свояків, а потім ті червоні крашанки віддають прошакам. По обіді, коли вже могила рідні «налита медом і горілкою», її покривають білим столітником і ставлять «суху» їжу, бо цей вівторок у них називається «сухим». Хто ж не може сам приготувати відповідний обід, щоб тим самим
Столітниками, звичайно називаються рослини, які походять з тропічних країн, як ось: «Aloe, Agava», і розводяться у нас, та й у Білорусі, лише як декоративні; вони дуже рідко цвітуть, а тому й здобули собі таку назву. Але є рослина, яка по-англійськи називається «Century plant», або «Stary scc.bious»; вона росте і в Білорусі, а в Україні є навіть спеціяльно український вид «Scabiosa ucrainica L.». Дуже ймовірно, що саме цю рослину («Scabiosa L.») білоруси називають столітником. Польський етнограф Голебіовський, який записав цей звичай, латинської назви не подає, а тому ми й не можемо точно визначити, про яку рослину тут мовиться.
відзначити пам'ять своїх родичів «задушевною трапезою», — тому при цій нагоді допомагають багатші.
Перед тим, як сісти на могилу й почати свою
трапезу, голова родини каже:
«Святьіе родзицели, ходзице к нам хлеба-солі кушаць!»
А коли обід закінчиться, то господар знову звертається до покійників з такими словами:
«Мои родзицели, вьібачайцє, не дзивицесь, чем хата багата, тем и рада!»
Після цього поминальники роздають залишки їжі прошакам, а самі .йдуть до корчми, де п'ють і гуляють, виправдуючи старе прислів'я: «Почали за упокій, а кінчили за здоров'я!».
На Московщині теж здавна ведеться звичай поминати мертвих на кладовищі, здебільшого у вівторок у Томин тиждень.
Отже, як бачимо, і в нас, і в наших сусідыв-слов'ян поминання мертвих у «поминальний» тиждень — це вже тепер добрий християнський звичай, але коріння цього звичаю треба шукати ще в стародавніх дохристиянських обрядах.
• У Лева Калойського є таке свідчення: «Руси, наслідуючи язичеські звичаї греків, здійснювали жертви і возлиття на честь померших».
Вище ми говорили про саму відправу поминання мертвих «на гробках» у «поминальний» тиждень, а тепер коротко зупинимося на тому, як саме ті «гробки» підготовлялися до дня Проводів.
«... Ще заздалегідь ми, дівчата, сіяли бувало чебрець на материнських могилах; у нас цю траву називали материнкою. А як померла моя сусідка-ровесниця, то ми на її могилі сіяли любисток і барвінок, бо то так, ніби на вінок молодої».
«Помру сама на чужині, не буде кому й чебрецю посіяти!»
«Як помирав хтось із молодих хлопців, то в нас на Полтавщині дівчата садили на могилі кущ червоної калини, бо то так належало робити за козацьким звичаєм».
З народніх пісень знаємо, що козацькі могили й справді позначалися кущем червоної калини. Наприклад, у пісні про смерть козака в Московщині співається:
Ой, поїхав в Московщину козак молоденький: Оріхове сіделечко і кінь вороненький. Ой, поїхав в Московщину, та там і загинув', Свою рідну Україну навіки покинув. Казав собі насипати високу могилу, Казав собі посадити в головах калину; «Будуть пташки прилітати, калиноньку їсти, Будуть мені приносити з України вісті... »
Насаджувано калину й при дівочих могилах, як про це читаємо в Т. Шевченка («Причинна»):
... А в головах у дівчини Червону калину.
Ще за тиждень перед Проводами люди йдуть на кладовище впорядковувати могилки, сіяти квіти, садити калину та інші дерева; зокрема на Херсонщині існує звичай садити над могилами вишні.
На братських могилах та на тих гробках, що вже не мають серед живих своїх опікунів, — працює молодь: хлопці оглядають, чи бува не осунулася де могила, чи не зіпсутии хрест або пам'ятник, — все лагодять, поправляють і приводять до належного вигляду. Дівчата ж сіють квіти та садять кущі червоної калини. На Херсонщині та, здається, і в інших місцях півдня України існує звичай — на батьківських могилах сіяти Ще запашний васильок, який в пів¬нічніших районах України не росте. Дівчата ще мають обов'язок сплести вінок та покласти його на «козацькій могилі».
Тож нехай і тут, на чужині, кожної весни, за нашим стародавнім звичаєм, зацвітають квіти над тими українськими могилами, що по всьому світі тепер розкидані; нехай цвітуть над ними любисток, барвінок і чебрець, а восени нехай червоніє калина:
Будуть пташки прилітати, калиноньку їсти, Будуть йому приносити з України вісті...

За матеріалами сайту  http://klub.kiev.ua/




Категорія: Новини країни | Переглядів: 2275 | Додав: Admin | Теги: | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0