Шановні відвідувачі сайту, хочу Вас познайомити з літературною творчістю нашої землячки Нестеренко (Ралко) Тамари Володимирівни, яка народилась, навчалась, проживала, працювала в селі Підставки.
На даний момент, вона проживає в СМТ Липова Долина, але думками з нами.
В своїх літературних нарисах, художніх статтях , Тамара Володимирівна розповідає про красу краю, описує життя своїх земляків та ділиться думками про повсякдення.
Адміністратор сайту
Млин мого дитинства
В дитинстві, відколи себе пам'ятаю, росла я на річці. Зима, весна і осінь були якимись скороминущими, зате літо тягнулося, здавалось, цілий рік. І цей "рік" проходив на Груні. Скільки я потім у житті зустрічала річок, але такої мальовничої і гарної, як наша, не бачила ніде. Річка обрамляє половину села Підставки. Та побачити її не так просто, бо ховається вона у зелені шати. І лише де-не-де вашому зору відкривається обличчя річки: голубінь неба з поодинокими хмарками, кучеряві верби та високий очерет, ніби в дзеркалі відбиваються на водянійч поверхні.
На початку Пісок хати розступаються і вниз, на луг, біжить неширока доріжка. Біжить якраз до річки, де на правому березі стоїть водяний млин Зроблений уже давно, навіть старожили не пам'ятають коли, із дубового дерева, без жодного цвяха, покритий старою соломою, місцями вже із "залисинами". Та коли б мене запитали, яку із найкращих будівель у житті я бачила, то відповідь була б одна: "Наш млин".
Влітку хлопці-відчайдухи залазили на дах по поторцевих виступах і стрибали з них в річку. А ми (я і мельникова донька Галя) часто господарювали у самому млині. Іноді батько давав подрузі ключ, ми обмітали павутину по кутках, замітали підлогу, ставили у банку з водою букетик польових квітів. У млині було так гарно і затишно, по-домашньому пахло борошном. Він стояв спокійний, чекав на майбутню роботу. І лише дзюркіт водяних струмочків, які пробивались крізь заставки, порушував тишу. Іноді ми вилазили на горище, де завжди витав запашний дух лугового сіна. І зразу відкривався перед нами прекрасний краєвид: і чиста гладінь ріки, і вершечки верболозу, і луки, і криничка неподалік млина, з якої брали воду косарі, ідучи на луки косити траву. Це було якесь ніби казкове царство.
Іноді можна було злякати якогось нерадивого рибалку, який півдня сидів під млином з вудкою, мало не задрімавши. І хоч риба майже не ловилась, проте посидіти в тіні млина вважалось найкращим відпочинком.
Ліва від млина частина річки була вищою, бо воду стримували заставки. Коли вода доходила до верху заставок, мельник відкривав одну з них, вода з шумом лилась на колесо під млином, а зверху, в млині, мололось борошно. Дід Грицько, незмінний мельник, часом любив перехилити чарчину, але роботу свою виконував напрочуд старанно і сумлінно. Все життя він віддав млину і річці. Дім для нього не важив стільки, скільки важив млин. Річка іноді показувала свій норов і підмивала берег. Тоді мельник копав на лузі дерн і укріпляв ним береги. Скільки старечі руки накопали того дерну та перетягали до річки. Чи можна підрахувати? Вони наче змагалися з річкою, хто ж переможе.
З плином часу задумуєшся: не було над чоловіком ніякого начальства, ніхто не вказував, як і що робити, платили копійки, а він кожного дня трудився на совість, не рахуючись з часом, за будь якої погоди. І до цього часу залишилась стежка через увесь вигін, яку називають Портянчиною, бо рік у рік дядько Грицько ходив нею де млина, який був і його роботою, і захопленням, і життям.
Біля млина ми відчували себе частинкою природи. Тут все таке близьке і рідне. Кожен сантиметр землі вивчений краще, ніж своє подвір'я. Навіть запах був своєрідний: воєдино злились дух борошна, водорослів, лепехи, лугового різнотрав'я. Недарма перед Зеленою неділлею звідси йшли із оберемками лепехи - хотілося, щоб і в хаті теж пахло річкою і млином.
Я не пам'ятаю, коли і як навчилась ходити, проте добре пригадую, як училась плавати. А у воді влітку перебувала більше, ніж на суші. Для багатьох із моїх ровесників млин був другою колискою.
Коли ми стали дорослішати, влітку часто допомагали колгоспу в збиранні урожаю. Цілісінький день на спеці, серед пилу і остюків, пізно ввечері прибігали додому, брали рушники і - гайда до млина. Річкова прохолода забирала всю втому. Наче русалки, викупувались, відновлювали свою вроду. Сміх, хлюпання, мокрі коси... Місяць здивовано поглядав на млин та на те русалчине дійство біля нього. А ми, викупані та свіжі від води, поспішали на танці до клубу. Де і дівалась втома.
Можливо, наша близькість до річки, до млина, до цієї Богом даної краси робила і людей з нашої вулиці іншими - добрішими, щедрими і талановитими. Бо як ще пояснити, що на одній нашій вулиці жило відразу три художники: Михайло Мартинович Решітник, мій батько - Володимир Андрійович Ралко та Олександр Данилевський. Ці люди ніде не вчились, талант їм даний Богом. Малювали для себе, для друзів та близьких. Ще й досі деякі з картин збереглись у односельчан, як добра пам'ять про їх авторів, яких уже немає в живих.
А ще наша вулиця була найспівучішою. Де ще весною чи влітку можна було почути такі гарні дівочі голоси. Це збиралася на Пісках "вулиця". Сюди тягнулась молодь зі всього села. Тут співали, розповідали цікаві історії, вчились танцювати. А теплими літніми вечорами виходили й старі люди послухати пісні, сидячи на лавочках попід дворами. Дівчата, здебільшого, грали на баяні, хлопці - на гітарах. Тож і закохані не оминали нашої вулиці.
Конкурс пісень проводився кожного року і на день молоді. І тому ми особливо гордилися своїм артистом Василем Харитоненком, цим "підставським Гнатюком". І досі, хоч минуло вже багато років, звучить у душі ота стара як світ, але така близька і рідна "Дивлюсь я на небо"у виконанні Василя. А ще ми гордились, що хлопець з нашої вулиці не тільки гарно співає, але ще є і джентльменом: коли на найкращий приз виділились два претенденти - він і Валя з сусідньої вулиці, - Василь без роздумів віддав приз дівчині.
А який голос мала Євдокія Олещенко! Дзвінкий, високий і чистий, якому могли позаздрити і професіональні співаки. Робота, сім'я, господарство... Та завжди жінка знаходила час для репетиції, бо жоден концерт у селі не обходився без неї. І кожен виступ закінчувався бурхливими оплесками. На жаль, тяжка хвороба забрала життя цієї доброї жінки, яка і душу мала чисту та прекрасну, як і її голос. Збідніло село ще на одну солов'їну пісню.
Любили тут квіти. Не було двора, де б не будо квітника, чорнобривці та майори росли навіть на городах, а в декого –під двором. Ціле літо майоріли квіти у Марії Гаркавенко під хатою. Та найбільше їх було у дворі Євдокії Кузьменко, тьоті Дусі, як ми її називали. Влітку двір перетворювався на райський куточок. Однорічні і багаторічні, квіти цвіли тут з ранньої весни до осінніх заморозків. Насіння та розсада розходились по всіх сусідах, а то й на інші вулиці.
Жили в нас люди працьовиті, дружні і веселі. Запам'яталось усе хороше, що тут відбувалось. Коли з'являлась нова хата, то мазати йшли всією вулицею. На вхідчини складались грошима і дарували господарям щось із меблів. Проводжати людину в останню путь теж приходили всі і приносили щось на допомогу. Коли гуляли весілля, то жодного двору не минала молода, не дивились, хто там живе: старі чи молоді, багаті чи бідні. Особливо запам'яталось мені весілля у Семена та Наталки Посів, коли вони віддавали заміж доньку- красуню Катю. Наречена була дійсно, як принцеса: з довгою білою косокь милим, гарним личком. А ще ж гарно співала. І нам, малим, жаль було, що її забирають так далеко, аж на Полтавщину, і ще одним голосом збідніє наша співуча вулиця. Весілля відбувалось за старовинним українським звичаєм: з "поїздом", весільними піснями. Тому й закарбувалось у пам'яті.
Про небаидужість наших людей хочеться розповісти ось таку історію. Одного літа приїхала військова колона у наше село допомогти колгоспу у збиранні урожаю. Поселились солдати на вигоні. Прожили декілька тижнів, встигли подружитися як із молоддю, так і з старшими. І от одного дня і прокотилась вулицею звістка: солдати голодують, їдять лише юшку та й ту без засмажки, бо закінчились продукти. Тодішній голова колгоспу, Микола Петрович Карпець, "круто" поговорив із командирами, бо дійсно, як же це жити в селі і тримати хлопців , на голодному пайку, не звернувшись по допомогу до колгоспу. Але, перш ніж допоміг колгосп, кинулось підгодовувати солдатів жалісливе жіноцтво. Потяглись вервечками жінки - хто з відром картоплі, хто накопав моркви та цибулі, хто з вузликом гречки, рису, пшона. Ділились із солдатами всім, що було в коморі чи на городі. А пізніше почали їхати до синів у гості батьки та родичі (частина прибула із Німеччини), то знову ж таки, хоч ніхто не мав великих хоромів, але тіснились і давали людям притулок на 3-4 дні.
Запам'яталась і людська щедрість. Женучи гуси до води, я завжди проходила повз стареньку крайню хату, де жила бабуся Горпина з онуком. Вона часто гукала мене: "Іди, дитино, сюди, попробуєш моїх пиріжків!" Пиріжки були із житньої муки, часто з горохом чи картоплею, але завжди ще гарячі. І хоч дома кожної неділі мама пекла білі пиріжки, але ці були особливо смачними і видавалися справжніми ласощами. Можливо тому, що дані були щедрою рукою і від щирої душі.
Траплялися на нашій вулиці і курйозні випадки. Однієї весни під час розливу із-за Груні долинуло розпачливе: "Допоможіть!". Вода доходила майже до городів - зима була щедра на сніги. Тітка Дуся організувала цілий рятувальний загін, взяли мотузки, хтось прихопив драбину та й подались рятувати людину. Які ж були здивовані, коли, перебравшись через річку, побачили чоловіка, який стояв на острівці і волав з усієї сили. Ним виявився житель сусіднього села, який, добряче випивши спиртного, ішов із гостин додому. Брів навмання по воді та й дійшов до острівця, а коли хміль трохи вивітрився з голови, побачив довкола себе воду та з переляку і закричав. Скільки потім було сміху із цього "утопаючого".
Не позичати було й почуття гумору нашим людям. Пригадую, як баба Христя (одна з сусідок) віником збивала жуків із картоплі. На запитання, навіщо вона це робить, баба з гумором відповадала: "Хай, гади, якщо не зароблять струсу, хоч потрудяться ще раз вилізти на кущ".
Промайнули літа. Давно немає вже млина. Чиясь недобра рука спалила дах, а пізніше заїжджі варвари, які прийшли купатися, поскидали жорна у воду. Згодом розібрали і стіни. Залишився млин лише у спогадах та інколи ще приходить у снах, де стоїть він, замріяний, на сонці у золотому брилі із свіжої соломи, розхлюпуючи навкруг позитивну енергію. А ще - у картині, яку .намалював один з моїх перших учнів Андрюша Кузьома із Синівки, нині художник. Змалював майстерно природньо, що так і хочеться сказати про млин, як про людину: "Стоїть як живий".
Змінюються звичаї і часто не в кращий бік. А так хочеться, що люди залишалися добрими і чуйними, співучими і красивими в усіх і відношеннях, допомагали один одному в біді. Щоб за щоденними буденними клопотами не зітерлось людське із їхніх душ, не роз'їдали їх заздрість і злоба, бо наше життя залежить від самих нас. І від нас залежить, що ми залишимо своїм дітям у спадок: насаджений ліс чи пеньки, чисте повітря і річку з мальовничими берегами чи брудний потічок, традиції наших прадідів чи запозичену вульгарщину.
І зараз мені відрадно те, що вже моя маленька донька говорить: "Мамо, пішли провідаємо стареньку бабусю, понесемо їй гостинчика. Та сходимо й до млина, нап'ємося води з кринички". Бабусі Горпині вже дев'ятий десяток, вона погано бачить і рідко виходить надвір. Гостям, проте, рада завжди.
"Живого" млина дитина ніколи не бачила, та, мабуть, перейшла до неї мамина любов до річки, млина, маленької кринички, де і сьогодні б'є джерело чистої, як сльоза, води.
23 серпня 2000 року
Т. Нестеренко (Ралко)
Газета Наш Край
|
