Вітаю Вас Гість!

П`ятниця, 26.04.2024, 20:33
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

О.В.Климов "На берегах шести річок" Ч2. Розділ Підставки

Багато залишилося в пам’яті різних подій тих незабутніх, чи не найважчих, але цікавих і пам’ятних часів в моєму житті. Про окремі хочеться згадати. Про перші несміливі кроки на посаді голови колгоспу. Так, як і далека мандрівка розпочинається всерівно з першого кроку, так і розпочалося моє головування. Обережно, невпевнено, майже наосліп.

Кінець вересня, початок жовтня 1960 року. Пішли осінні, затяжні, холодні дощі. Не було жодного дня без дощу. Як не в день , то вночі. Не просихало. Такого не пам’ятали старожили, не пам’ятаю по сьогодні і я подібної негоди, яка була тієї осені. Осінь довго плакала слізьми холодних дощів, мочила землю, під її холодними слізьми на полі і на фермах працювали колгоспники. Замерзла земля і випав невеликий сніг після нового 1961 року. А на новий рік, ще випасали худобу на мокрих, затоптаних луках, в лісополосах і лісі. Те передати важко. Напевне для цього потрібно мати великий хист письменника, бог такого мені не дав, тому передаю пережите і те, що робилось так, як я його бачив, розумів і оцінював. Простими, зрозумілими, на мій погляд, словами.
Не заготовлені корма для худоби, не відремонтовані і не утеплені тваринницькі приміщення , не зібрані кукурудза, просо, гречка. Не викопані цукрові буряки. Не зібрані кормові культури. Частина соломи лежить в великих кучах під лісополосами і балками, щоб не так було видно.
Виручають воли, яких чудом залишилося в Підставках біля двох десятків голів. Підвозили корми худобі тракторами, волами, кіньми. Дороги розбиті, суцільне місиво непролазної грязюки. Основне взуття - резинові чоботи.
І в цих умовах трудилися колгоспники. Під дощем, мокрі, холодні, за невелику платню. Копали вручну цукрові буряки, тому, що техніка грузла в мокрій землі. Ремонтували приміщення для худоби. Заготовляли корми. Готувалися до зими.
Я мав фотоапарат, вмів фотографувати і не зафотографував всього того, щоб зберегти для поколінь та й для себе. Тоді про це не думав, і на думку не спадало. Робота, робота, робота. Про які там спогади. На моє щастя збереглися окремі фото тих часів, які намагаюся висвітлити.
Була самовіддана праця колгоспників, особливо тваринників і механізаторів. А в кожного ще й своє господарство, сім’я. А скільки різної домашньої роботи у сільської сім’ї, свій маленький колгосп з усіма негараздами. Цілодобово був з колгоспниками. Майже не спав. Не можу зрозуміти і сьогодні, де бралися сили. Основним засобом пересування був кінь під сідлом. Коли стомлювався, пересідав на ресорку.
Все це бачили колгоспники. Жаліли, поважали, слухали голову. Голова слухав їх, прислухався до кожної поради, вчився, гартувався, кріп, набирався досвіду.
Сьогодні це пригадується як сон, самому не віриться, що таке було, що таке пережите. Ще залишилися свідки тих подій. Нажаль, їх залишилося мало. Світла їм і незабутня пам’ять.
Але тоді люди жили надією. Була ця рушійна, неповторна сила надії на краще. В тих умовах, під дощем, стомлені, зігріті гарячим чаєм, привезеним в молочному бідоні, співали. Співали від душі, від щирого серця. Сьогодні цього уявити не можна.
Пригадується, десь незадовго після відкритих партійних зборів, ми зібрали всіх підставчан , колгоспників похилого віку, які були колись керівниками в селі, людей, які вважалися в селі добрими господарями, умільців, «еліту», як сьогодні говорять. Еліту сільських господарів, хліборобів, роботящих, незнаючих втоми, досвідчених, розумних і хитрих сільських мужиків. Півстоліття тому, на селі були ще такі, не перевелися вони і сьогодні.
Вже не пам’ятаю, чия це була ініціатива, але це була для них перша така зустріч, яка склала велике враження і на мене і на запрошених. Їх ніколи і ніхто не запрошував, щоб порадитися. До цього, всі колишні керівники вважали, що вони все знають, а можливо і дійсно вони все знали, і з перших днів свого головування повчали як, коли і що робити, щоб не показати напевне своєї необізнанності. Підіймали так свій авторитет.
Я над своїм авторитетом тоді, в такому аспекті, не думав. В голову не приходило. Я дійсно, в тій обстановці не вмів і не знав , що робити. Був радий якось протриматися день. Був відвертий, відкритий, напевне наівний. Не припускав, що можна обманювати людей, говорити неправду. Зала засідань правління колгоспу була переповнена. Були запрошені бригадири двох бригад і завідуючі всіх тваринницьких ферм Підставок.
Микола Павлович Коваль відкрив зустріч і надав мені слово. Я подякував присутнім, що прийшли по такій погоді, моросив дощ.
- Ми запросили вас , щоб порадитися, що нам в таких умовах робити. Ви обрали мене головою. Бачите, в якому стані господарство і я - ваш голова. Сам я без вашої підтримки не справлюсь, не знаю людей, господарство для мене нове, досвіду роботи не маю. Погодні умови складні.
Тому прошу порадити мені з чого розпочати, що і як робити, щоб вийти з цього складного , нашого спільного становища. Я буду вам всім вдячний. Готовий вас всіх вислухати. І ще раз дякую, що відгукнулися на наше прохання і прийшли.
Я присів за столом, відкрив блокнот, оглянув присутніх. Це через стільки років, я пишу спокійно і то, повірте, на очах появляються сльози.
А тоді свого хвилювання я приховати не міг. В залі сиділи розумні, досвідчені сільські мужики. Від діда прадіда хлібороби. Чекав незнаючи чого. Запанувала тиша.
Піднявся кремезний, з велики пишними вусами вже не молодий чоловік.
Коваль підказав мені, що це батько шофера легкового автомобіля, Андрія Миколаєвича, бувший завгосп колгоспу, якого вигнав з посади Скубко.
Микола Андрійович Олещенко був признаний авторитет в селі. Ні, не сьогоднішній авторитет. А той, сільський майстер, плотник, господар. В нього був зразковий двір, добротні будівлі, зроблені його руками. Таких в селі поважали і вони про це знали і пишалися цим.
- Ми тут порадилися і вирішили, що потрібно підняти всіх людей, спасати колгосп. Потрібно всім нам обійти кожен двір. Я організовую плотників і приступаємо до ремонту приміщень.
Він називав, кому яку взяти дільницю і що робити. Було видно з його розмови, що все це було обдумано і продумано не раз і не тільки ним. Всі слухали, не перечили, підтримували. Це потрібно зробити і в Мельниках, звернувся Олещенко до нас.
Хтось з присутніх уточняв якісь деталі, домовлялися,що потрібно вже сьогодні розпочинати обхід дворів. Ми погодилися з пропозиціями і попросили присутніх всі питання вирішувати спільно з керівниками бригад.
Присутні спокійно, з почуттям виконаного обов’язку, тихо розійшлися.
З керівниками бригад і ферм погодили виробничі питання, обговорили і намітили план дій. Я вже вмішувався в розмову, давав якісь доручення, обговорювали окремі деталі, відповідав на запитання. Головував.... Та, як це ще було далеко, далеко було від того, коли я відчув, що я голова колгоспу.
Нехай буде сказано нескромно, але моєму успіху в господарстві напевне ця зустріч поклала початок.
На слідуючий день на роботу вийшли всі хто тільки міг.
Такої активності колгоспників не було давно. Ремонтувалися приміщення, заготовлялися корма, вручну копали кормові буряки і картоплю, кагатували. А дощі не припинялися. Копали вручну цукрові буряки, складали в великі кучі коренями в середину, а гичкою назовні, щоб не померзли, як настануть морози. Очищали, складали в кагати, прикривали землею.
Людей харчували в полі. І так день за днем. Ні неділі, ні свят,суцільні трудові будні. І вже десь в кінці січня, коли замерзло, і всі відчули, як легко ходити по твердій землі, тому, що майже п’ять місяців звикли тягати ноги в гумових чоботях в місиві сільської, розбитоі тракторами, тваринами і людськими ногами, місцями непролазної, тягучої грязі, з наших родючих чорноземів.
Пишу і сам не вірю, що таке було...... Не віриться. А що говорити про тих, що читають ці стрічки... Ні, цього уявити не можна. Це потрібно було бачити, там працювати, там жити, там ходити. Забулось,стерлось в пам’яті. Немов і не було. Немов і не було.....
А було, було......повірте.
Я цьому свідок і учасник. Було складне, не оцінене поколіннями, як героїчний подвиг тих, хто тоді годував країну, не доїдаючи і недосипаючи.
Людям, котрі жили і працювали в ті часи і особливо в селі, кожному потрібно ставити пам’ятник.
А як працювали в тих умовах тваринники – доярки, телятниці, свинарки, конюхи, вівчарі, пташники, механізатори та шофери.
В темну холодну зимову ніч, піднявшись з теплої постелі раніше п’ятої години ранку, йшли на ферму, молоді жінки, чоловіки. Ті, що недавно побралися, окремі працювали сім’ями.
Щоб все це рухалося і крутилося, потрібно було голові колгоспу бути поруч з колгоспниками. Часто бував на фермах, майже кожен день. Старався потрапити на вранішнє доїння корів. Вставав о п’ятій, йшов на ферму. Байдужий осінній ранок не звертав на мене уваги. Готував собі чергову порцію нудного холодного дощу. Тепло бабиного літа давно рознесли безнадійні північні дощові вітри, разом з надіями на щось краще. Ранок загорнув мене у прозоре полотно сивого густого туману, сипав за комір холодні, мокрі краплини, збадьорував прохолодою і сирим повітрям. Давно ранок зустрічав мене свіжовимитим сонцем, та й приходив я до контори колгоспу чи то на ферму, коли воно спало солодким вранішнім сном. Самому хотілося спати. Тоді я був такий молодий. Йшов і думав, а сонце не спить, воно весь час світить, регулярно, постійно, незмінно дуже і дуже багато років. І такі бувало думки- мрії опановували мною. Та реальна, складна і нелегка буденна дійсність повертала до своїх проблем. Зайшов до корівника. Повіяло теплом і запахом корів і всього того, що було у корівнику. Запахом силосу, сіна, буряків, гною. Доярки не відчували того запаху, а коли зайти зі свіжого повітря, відчувалось добре. Я також звикся, і коли з ферми приїздив до контори чи то додому, по запаху, що довго тримався на одягу, можна було здогадатися де був. Така реальність. Сходилися доярки. О шостій ранку за розпорядком дня розпочинали доїти корів. Торохтять відра, скриготять лопати, шелестять щойно покладені у годівниці корми,корови розгортають їх, шукають своїми довгими язиками на дні годівниці щось смачніше. Гомонять доярки, не відриваючись від роботи, одна поперед одної розповідають про сільські новини. Не помічають, що у тамбурі стоїть голова. Голосно привітався. Доярки затихли, кожна поспіхом ладнала молокодоїльний апарат, чекали, що буде казати голова. А говорили про все, і про те, що буде соромно, коли почув голова. Але я мовби нічого не чув, пройшов по корівнику, переговорив з кожною дояркою.Інформації, прохань і запитань отримав на цілий день. Сьогодні, є і такі, що виросли на хлібові вирощеному тими поколіннями, отримали безкоштовно в школах і вузах освіту , від держави безкоштовно отримали житло, безкоштовно лікувалися – говорять, що ті покоління не те робили, не те будували.
Велике бачиться на відстані. Я переконаний, що це колись зрозуміють і побачать. Були складні сторінки нашого буття. Потрібно взяти з нього краще, використати на користь сьогоднішніх поколінь.
В кінці жовтня 1960 року я перевіз сім’ю з Русанівки в Підставки. Розмістилися в будинку переобладнаному під житло, де були раніше колгоспні дитячі яслі. Будинок був невеликий, з відкритою верандою.

Будинок голови колгоспу. 

Фото автора. 

У дворі була криниця, з якої напували волів і телят, що знаходилися в примітивних тваринницьких приміщеннях недалеко від будинку. Воду наливали в довге дерев’яне корито. І круторогі велетні, з мозолистими натертими ярмом шиями, повільно плямкаючи великими своїми губами, пили воду. Я ходив до криниці ополоснутися холодною водою.

 

Голова колгоспу О.В.Климов на веранді будинку 

та біля криниці. Фото Р.О.Климової. 

Вода була холодна, смачна. Її возили в дерев’яних спеціальних бочках на поля, де працювали люди. Питну воду переважно возили чоловіки похилого віку, пенсіонери, або інваліди.
На літні канікули до колгоспника пенсіонера Пилишка Сафрона Оксентійовича із Саратова, приїздив його внук. І дід Пилишко попросив мене, щоб я дозволив внукові возити питну воду працюючим у полі. Внук був рослий, симпатичний, вихований. Я дав розпорядження бригадирові першої бригади Василю Петровичу Яковенку, щоб той взяв його на роботу. Дід навчив внука запрягати коня, навчив всіх нехитрих примудростей, як наливати воду, як мити бочку і таке інше. Хлопцем всі були задоволені. Він набирав воду у відро і розносив по площі, де проривали жінки цукрові буряки, подаючи в чашці прохолоду кожному. Бажав смачного. Всі були від його роботи в зафаті. Бочка була викрашена у білу фарбу, кінь був білої масті. Всі знали, коли він привезе воду. Одного дня я за кермом службової « Победи» їхав на поле. Назустріч їхав, здалеку замітний, бригадний кумир- водовоз. Ми одночасно під’їхали до великої калюжі, яка перетинала польову дорогу між лісополосою і посівом озимих. Конем з бочкою можна було об’їхати понад лісополосою, обминувши калюжу, але це була моя права сторона. Я підвернув машину поближче до лісополоси, щоб дати йому можливість проїхати через калюжу. Він зупинився перед калюжею і не їде, стоїть. Не їду і я - чекаю. І так напевне більше хвилини.
– Ти чого не їдеш? – запитав я.
- А лошадь ноги замажет и как я повезу воду людям, я не поеду – відрубав на повному серйозі водовоз, незважаючи на ранги.
Такого повороту подій я не чекав, здав машину назад, пропустив водовоза і довго сміявся над його поведінкою. Про це не раз розповідав. А потім, через деякий час, мені про цей випадок розповідали, що було з котримсь головою.
Коли скінчилися канікули, хлопчину нагородили грамотою правління колгоспу, написали листа у школу, подякували за виховання. Він заслужив, був прикладом для сільських хлопців. Кожного літа він приїздив в гості до діда, возив воду , пас худобу, працював на інших роботах.  Читати далі