Вітаю Вас Гість!

П`ятниця, 26.04.2024, 04:47
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

О.В.Климов "На берегах шести річок" Ч2. Розділ Підставки

Пролетіло теплим вітром літо. Знову осінь. Пройшов дощ і я конем під сідлом поїхав на Мельники. Проїхав через поля другої бригади, попав під невеликий дощик. Побував на фермі, зустрівся з бригадирами, побув на току, де пристарілі перебирали кукурудзу. Вечоріло. Вирішив повертатися з Мельників на Підставки через ліс, лугом через місток- настил річки Пробужки, так набагато коротший шлях. Дорога, добре сполоскана нічним холодним дощем, залишала глибокі сліди від копит коня. Кінь часто спіткався, я намагався бути уважним. Розвіялись хмари, небо на диво стало темно - голубим. Похолоднішало. Чоботи і фуфайка були вологими, стало холодно і я прискорив ходу коня. Вже дотлівало жовто- гаряче полумя лісу, окремі листочки ще трималися наперекір негоді. Берези звісили свої прозорі довгі коси, добре розчесані холодним з дощем вітром. Зі сходу було видно зорі, котрі напевне дивилися, коли зайде за обрій сонце і погасне день, щоб вони були помітнішими. В роздумах про наслідки дня перебування в Мельниках, під’їхав до конюшні.
Коня забрав дбайливий бригадний конюх Федір Іванович Олещенко, а я зайшов до контори. В конторі вже нікого не було, окрім сторожа та головного бухгалтера, котрий часто працював до пізна. Ніяких повідомлень для мене не було і з Василем Пилиповичем пішли додому. Він жив на Хутірці, нам було йти по путі. Пішли прямо по дорозі, понад ставком. Йдемо, розмовляємо. Пройшли за ставок і вийшли на пряму дорогу. Чуємо якийсь невиразний крик. Прислухались і зрозуміли, що кричить п’яний Микола Григорович Пось.
Він був не далеко і йшов прямо на нас. Василь Пилипович запропонував, давайте обминемо його, ну його к бісу.
Чому ми будемо його обминати, це багато для нього честі, щоб голова і головний бухгалтер тікали від п’яниці.
- Ви що боїтеся його?- запитав я.
І чим ближче він підходив, тим голосніше кричав. І кричав таке, що на голову не налазить, крик дикої людини. Зблизились, я вхопив його за руку і і різко потягнув на себе. Він не чекав такого повороту, затих, став немов тверезим.
- Ти чого горланиш на всю вулицю? - підвищеним серйозним тоном запитав,тримаючи його за руку.
- Це ви, це ви, Олександр Васильович, та я випив.
- То що не можеш тихо дійти додому, боїшся?
-Так я випив - говорив він тоном немов просився.
- Випив так іди, чого горланиш, прикрить рота....
- Так ніхто не почує і не знатимуть...
- Що не знатимуть? – допитувався, не розуміючи про що він говорить.
- Нарешті збагнув, он воно що, випив і ніхто не бачить, потрібно сповістити криком. Не втримався. Розсміявся. Відпустив його руку.
- Іди нишком додому, завтра з тобою розберемося.....
Микола пішов рівною ходою, не спотикаючись, тихо немов і не пив.
Ми довго сміялися над сказаним Миколою. Виявляється, і п’яниця хоче, щоб про нього говорили, бачили і знали. Тільки кому це потрібно. Було декілька чоловік на кожній бригаді, які зловживали спиртним, напивалися, втрачаючи людську гідність. Боролися з цим різними методами. Розглядали на товариських судах, критикували в сатиричних газетах, на зборах колективу. Окремим допомагало на довший, іншим на коротший час. Вплив колективу всетаки був. Що характерно, що всі вони були непоганими спеціалістами, непогано працювали, коли були тверезими.

З кожним днем, місяцем, роком накоплювався досвід роботи. Вже почував себе більш досвідченим, більш впевненішим в прийнятті рішень, як кажуть, зміцнів духовно і фізично. Можливо, що зміцнів духовно, кожному не так було замітно, а що фізично, то було замітно. Я потовстів, сам себе не міг впізнати, не то що знайомі чи друзі, які мене давно не бачили. Відповідав і вже зовнішньому вигляду посаді голови колгоспу. Да, таке було. Відлуння його, ще й сьогодні дає знати про ті часи, зайвого так не легко позбутися .

Жнива 1965 року в моєму житті і подальшій кар’єрі відіграли неабияку роль. Погода для збирання врожаю була несприятливою. Часто проходили дощі. До збирання врожаю ми підготувалися добре. Комбайнери були досвідчені, техніку знали добре, комбайни перебрали своїми руками. І головне, що хотіли працювати, показати себе і, звичайно, заробити. Комбайнери заробляли добре.
Були розроблені умови змагання. Внаслідок сумлінної, злагодженої, продуктивної праці комбайнерів, шоферів, власне всіх колгоспників, жнива по збиранню ранніх завершувалися. Нам вдалося краще організувати збирання в порівнянні до сусідів. В районі йшли серед кращих. Перекидали техніку з бригади на бригаду. А це не легко направити комбайни з однієї бригади на іншу.

Госпрозрахунок, у нас свої комбайнери, наші поля, а тут приїхали на наше краще поле заробляти собі славу, ми самі зберемо і таке інше. Я тут був невблаганний. Усвідомлював і знав, що керівники бригад не задоволені моїми рішеннями. За найменше порушення , невиконання вказівки, не дивився ні на які заслуги - карав.
Уміло поєднували пряме комбайнування і роздільне збирання. Вгадали, можна сказати, повезло, мов багатому і чорт дітей колисає.Токи були завалені зерном. За проростання зерна на току в ті часи можна було схлопотати не мало і надовго.
На токах працювали цілодобово. Та відвозити зерно на елеватор автомобілів не вистачало. Умудрялися шофера вранці, ще коли роса і комбайни не працюють, відвезти зерно на елеватори Гадяча , або Лебедина.
Переживав, що на токах багато зерна, дав команду готувати списки на видачу зерна колгоспникам на зароблені гроші. Дозволу на це з райкому ще не було. В той час колгоспи в основному перейшли на оплату грішми.
Наш колгосп , одним з перших в районі, ще з січня 1961 року перейшов на грошову оплату. Це була моя ініціатива. Підтримували мене головний бухгалтер Василь Пилипович Кузьменко та головний економіст Ніна Микитівна Мельник. Вони провели велику підготовчу роботу, яка була на їх відповідальності, спільно з обліковим персоналом бригад і ферм. Не так просто було від не всім відомого , історичного персонажу ТРУДОДНЯ, перейти на грошову оплату. Гроші вимагали обліку. Трудодень поставив обліковець, як говорили, палочку, а там в кінці року що получиться. Насправді все було не так. Облік був і не поганий.
В окремих господарствах був і госпрозрахунок.

У нашому колгоспі була розроблена шестирозрядна тарифна сітка оплати, переглянуті норми виробітку. Всі бригади , ферми, виробничі підрозділи, планували на кожен місяць ліміт затрат, який завірявся головою колгоспу. Ліміт складався на основі невідкладних, необхідних робіт, погоджених зі спеціалістами колгоспу, відповідно до норм затрат праці. За перевитрату коштів затвердженого ліміту, відповідав керівник підрозділу, платив зі своєї зарплати у відшкодування відповідний процент. За економію коштів, відповідно до норм затрати праці, за рахунок умілого використання техніки, підвищення продуктивності праці, раціоналізаторських пропозицій і тому подібному, виплачувалася у відповідних процентах надбавка до заробітної плати, премія. За раціоналізаторські пропозиції - теж відповідно. На перший погляд ,все було продумано, умови оплати обговорені в кожному колективі, проводилися навчання, прийнято рішення загальних зборів колгоспу. Все гаразд.
І тоді я прийшов до висновку, що все ,наіть неможливе можна зробити, виконати, здійснити за рахунок двох складових: страху, або великої зацікавленності.
Це давно відома істина, але для мене вона щоденно давала про себе знати, підкріплювала мою правоту, що зацікавленність, і найперше матеріальна, а за нею звичайно і моральна - головне. Головна рушійна сила. Щоб зацікавити, потрібно створити умови, підготувати людей, власне працювати з людьми.
За перший місяць було зменшено затрат до виділеного плану -ліміту, продуманого, звіреного фахівцями, майже на половину до запланованого. Знаєте, тоді я переконався, щоб не дати красти у колгоспі , думають голова колгоспу, окремі керівники, а їх одиниці, а як вкрасти - думають всі,селом. Як бачите, сили не рівні.
Нижще наведений приклад говорить про інше, про хорошу ініціативу, коли думають всі.
Замість традиційних тракторних саней, для перевезення до ферм соломи, виготовили спеціальні волокуші, якими двома гусеничними тракторами, за раз перетягували пів скирти соломи. За день перетягли до ферм соломи стільки, скільки старим методом не перевозили за місяць. Автомобілі працювали з прицепами. Появилась термінологія тракторо – поїзди, це коли трактор перевозив приміром цеглу не з одним прицепом, а з двома. На окремі роботи посилали не по десять чоловік, як було раніше, за компанію, а по два чи три. Стали більше звертати увагу на коней і ними перевозити невеликі вантажі, а не трактором.
Успіхи,премії, задоволення від наслідків роботи. Всі отримали повчальний досвід, від рядового колгоспника до голови колгоспу. Затрати на виробництво продукції зменшувалися, реальна заробітна плата росла.
І несподівано грошова реформа 1961 року, один до десяти. Звичайно, замість 200 - 350 – 450 карбованців зароблених – отримати 20 - 35 або 45 карбованців, для колгоспників був шок. Та ще й самі компюри були значно менші від старих грошей. Ціни в магазинах були зменшені в десять разів. Але тримати в руках один карбованець і усвідомлювати, що це вартість десяти,що купиш за нього те, що купував за десять, було важко. Окремі гарячі голови пропонували повернутися до трудоднів. Серед колгоспників панував неспокій. Роз’яснювати людям було важко. Зателефонував бригадир другої бригади Петро Павлович Цапенко і попросив, щоб я приїхав на бригаду і допоміг йому провести збори колгоспників бригади, бо він справитись не може. Розривають, сказав він.
Приїхав. Проводжу збори. Колгоспників багато. Шумлять. Окремі вимагають перейти на трудодні. Такого незадоволення ще не було, таке вперше.
Намагаюсь роз’яснити, яка ж різниця, що ти заробив карбованець , а не десять. За карбованець купиш те, що раніше за десять. І розуміють, і не розуміють. Всерівно шумлять.
Без всякого дозволу виходить бригадний молоковоз, рівного по фізичній силі йому в селі не було, Михайло Бема. Коли не могли коні витягти воза навантаженого бідонами молока з багнюки, випрягав коней, вигружав бідони і воза витягав сам. Всі розступилися, перечити йому не можна, людина психічно хвора, всі і особливо я, про це знають. Була в мене з ним пригода, яка випадково закінчилася благополучно. Всі замовкли.
Я вмів і знав, як з ним ладити, приходилося не раз з ним розмовляти за різних обставин, тому звернувся до нього:
- Що вам, дядьку Михайле, незрозуміло? Йому це подобалось, коли я називав його дядьком.
– Що не зрозуміло? Що не зрозуміло? Нічого не зрозуміло.
- Ти, голова, розказуєш тут рубел , рубел. Який рубел? Я тобі буду платити один рубел, за те, що ти вийдеш сюди на бригаду і час помахаєш отак пальцем. Він показав це, згинаючи і розгинаючи палець. А мені день тягати бідони. Рубел, - сказав і пішов на своє місце. Виступ короткий, з практичним показом як робити.
Серед присутніх пожвавлення, сміх.
Всі чекають, що скаже голова. Я почекав поки всі вгомонилися.Заспокоївся трішки і сам. Шукав вихід з положення, не зовсім приємного для мене.
- А що тут невірно говорив Бема? Все вірно- сказав я.
Подивився на реакцію присутніх. Всі замовкли, слухали.
- Нам потрібно вирішувати питання поступового підвищення заробітної плати і ми будемо старатися це робити. Я вам обіцяю. На грошовій оплаті праці ми залишимося, будемо її удосконалювати.
Всі притихли, стали погоджуватися. Заспокоїлися. Було багато, як завжди при зустрічах, різних запитань. Відповідав. Всі залишилися задоволеними.Напевне найбільше задоволення отримав я. Заспокоїв. Бригадира не розірвали.
Повернемося до жнив 1965року. Представником, відповідальним від бюро обкому партії в районі, був секретар обкому партії Олександр Іванович Іщенко, який вів галузь сільського господарства. За фахом інженер, енергійний, принциповий, прискіпливий, наполегливий. Разом з першим секретарем райкому партіїї Леонідом Прокоповичем Хрокалом він приїхав в господарство. Я був у конторі колгоспу. Зустрілися. Привіталися. Відповів на запитання. Зайшли на тік. Тік завалений зерном в повному розумінні слова. Іщенко запитав, чи є на інших токах зерно, скільки намолочено всього, скільки залишилось збирати ранніх, скільки продано зерна державі. Я відповів на запитання. Було помітно, що Іщенко задоволений станом справ у господарстві.
- Коли зможеш виконати план продажу ранніх зернових?—запитав Іщенко.
- Зерна на план на токах є, немає транспорту.
- А якщо я дам транспорту скільки ти скажеш, зумієш забезпечити погрузку, щоб за добу виконати план.
- Зумію, недумаючи відповів , не міг передбачити , що так все повернеться.
Іщенко протягнув руку, я подумав для прощання. І коли ми потискали руки, він попросив Хрокала перебити. Парі. Умови обговоримо пізніше, а зараз підемо до телефону. В конторі, з мого кабінету була дана команда, щоб в господартво надіслали таку кількість машин, щоб за добу на Лебедин і Гадяч, з двох токів, відправити 500 тон зерна. Десь за півгодини появилися перші машини. Гості побажали успіху і поїхали.
Було не легко організувати погзрузку зерна, оформлення документів, зважування, виділити супроводжуючих, організувати харчування і тому подібне. Це була трудова цілодобова вахта. Я був задоволений тим,що звільнимо токи, дамо можливість продуктивно працювати комбайнам.
За півтори доби був виконаний річний план зернозаготівель.

3 серпня 1965 року вийшов 151 (6424) номер обласної газети «Ленінська правда», де було повідомлено, що сьогодні «Ленінська правда» піднімає Прапор трудової слави на честь хліборобів колгоспу «Великий Жовтень» Липоводолинського району, які достроково виконали річний план хлібозаготівель.
Колгосп (голова О.В.Климов, секретар парторганізації М.П. Коваль) продав державі 5820 центнерів зерна при плані 5700 центнерів.
Газета помістила на першій сторінці мою статтю «Перша перемога» та фотографії ударника комуністичної праці, комбайнера Володимира Петровича Кіптенка, який виконуючи півтори—дві норми, намолотив 3432 центнери зерна, водія автомашини Олексія Михайловича Мельника,який перевіз у державні засіки 641 центнер пшениці, кращого тракториста Михайла Івановича Коваля, машиніста—комсомольця Станіслава Степановича Сая, який скосив 170 гектарів ранніх зернових. Були також фотографії Коваля і моя. Читати далі